Маріуполь атакують з усіх боків. Ракета залишає величезну діру там, де ще напередодні був сусідній під’їзд. Юлії та її шестирічному синові не вдається поїхати з міста, тож вони ховаються в будівлі театру. Там укриваються від бомб й інші місцеві жителі, понад тисяча людей. Багато дітей з матерями. Їм холодно, голодно і страшно щоразу, як вони чують мотори літаків, що пролітають над ними. І ось 16 березня 2022 року: у маріупольському драматичному театрі розгортається воєнний злочин, який шокував увесь світ.

В’язниця диму

Юлія стурбовано дивиться на небо. Вона не бачить літака через хмари, але чує, як він пролітає над театром, і за деякий час повертається.

«Він вже не вперше так літає. По колу».

Впродовж кількох днів, все частіше один і той же літак, а може й інший, вперто слідує одним маршрутом. Рев мотора став похмурою обіцянкою: «Ми знаємо, що ви там! Ми вас бачимо!»

Знає і Юлія. Йдеться не про якщо, а скоріше про коли вони розбомблять будівлю.Вона вирішила поїхати. Багато хто хоче, але не всі наважуються.

Перед та поза театром білою фарбою, великими літерами написано одне слово:

«ДІТИ».

Серед тих, хто сховався від бомб в драматичному театрі Маріуполя, багато дітей. І вже два дні вони єдині, хто щось їсть; два печива кожні 24 години. Михайло, син Юлії, з’їв їх щойно отримавши.

З пагорба, на якому побудований драмтеатр, видно стовпи диму навколо, вони нагадують ґрати в’язниці, що живлять хмари над Маріуполем. Очі Юлії сповнені жахливою безнадією: «Справді не розумію. Ніколи не зрозумію, чому вони бомблять наші домівки».

Впродовж декількох днів ракети та бомби падають все ближче до театру. Юлія все частіше чує сигналізацію автомобіля, припаркованого серед сотень інших машин. З того часу, як над головами почали пролітати літаки, постійно спрацьовувала сигналізація. Скільки разів? Вона не пам’ятала. Але вона боялася кожного разу. «Нехай з цією машиною нічого не трапиться…» –  бо тільки це давало їм шанс на втечу.

Вона могла би дистанційно вимкнути сигналізацію, для цього у неї є додаток на телефоні, але сигналу не було. У місті близько двох тижнів немає світла, інтернету і газу. Кілька днів вони залишалися без води та без їжі. Юлія чула сигналізацію при кожному рейді, який супроводжувався вибухами. Машина кричала замість сирен, які цього разу замовкли над Маріуполем.

14 березня 2022. Юлія та Михайло разом із батьком Юлії та її свекрухою намагатимуться виїхати з міста колоною з 50 автомобілів. Ніхто не знає, яка дорога чекає на них, чи є вихід звідти, чи ні. Ніхто з усіх тих, хто поїде сьогодні, не знає, чи їм вдасться вибратися з пекла, чи вони загинуть у спробах.

Знають тільки те, що коло в небі стає вужчим, а димові смуги все наближаються.

Рука Юлії тремтіла, коли вона сіла в машину. Нвід переаляку, голоду чи холоду. Вона намагається завести двигун… Ще раз. І ще раз. Відчуває, як кров застигає в жилах.

Пробує ще раз. Нічого.

«Вона розрядилася… Батарея розрядилася… через сигналізацію», – нарешті розуміє Юлія.

Четвер, коли почалася війна

Квартиру молодята купили у 2015 році. Їм сподобався старий чотириповерховий будинок, всього в декількох хвилинах від набережної. «Його збудували німці у Другу світову війну. Це міцна будівля з товстими стінами».

Ці квадратні метри на третьому поверсі стали для Михайла цілим всесвітом. Тут він проворкував свої перші слова, тут зробив перші кроки, і тут, скільки себе пам’ятає, завжди чекав повернення тата з моря. Тато моряк. Він працює у грецькій компанії та подорожує усім світом місяцями. «Контракти тривають чотири місяці. Потім, ми вп’ятьох збираємося разом.»

У четвер 24 лютого 2022 Юлія та Михайло прокинулися від вибухів. Вдома були тільки вони удвох. Батько Михайла був у від’їзді з жовтня. У новинах в Telegram світ ніби збожеволів.

«Я не могла в це повірити. Бомби падали по всій країні. У групах казали, що містом циркулює військова техніка з наказом стріляти на ураження. Що Бердянськ (місто на березі Чорного моря західніше Маріуполя) був окупований росіянами. Що росіяни йдуть на нас з усіх боків. Я питалася, Боже, що сталося? В якому світі я прокинулася?»

Вони покладали надію на товсті стіни будинку. Що ще можна було вдіяти? До них приїхали батько Юлії та її свекруха, обидва з Маріуполя.

«До 26 лютого ще працювали магазини, заправки, можна було купити провізії, але 27 лютого вони розбомбили головний продуктовий склад. І будинок мера. Після цього почалося пекло. Вони бомбили що завгодно.»

Вони наклеїли скотч на вікна, щоб осколки не розлетілися, якщо вони розіб’ються. Тоді наклеїли на них подушки та прикріпили найтовстіші штори. Спали в приміщеннях без вікон. Дідусь та бабуся в холі, Юлія у ванній кімнаті, Михайло в імпровізованому ліжечку у ванні.

«Ми спали тільки вдень, коли не падали бомби. З обіду, поки не сутеніло, після обіду близько 4-5 години».

1 березня відключили газ.

2 березня – світло та інтернет.

Почали ходити чутки про евакуацію. До них прийшов сусід, який почув це по радіо. Так, 4 березня вони намагалися виїхати на двох машинах: одна – батьківська, друга – Юлії. З собою взяли воду, товстий одяг, спальні мішки. У Юліного батька також була маленька похідна пляшечка для приготування їжі. «Ми навіть не думали виносити цінні речі з квартири. Ми все залишили та поїхали з міста.»

Коли вони спустилися сходами, то не впізнали міста: гори уламків, палаючі будівлі й трупи на вулицях. Багато трупів. «Ми були шоковані, коли вийшли на вулицю. Це було зовсім не схоже на місто, в якому я росла, де проходило моє дитинство, все було у вогні. І мертві на дорозі… Жахіття.»

Вони прямували на околицю, але невдовзі їх повернули назад на українському блокпосту. «Нас спитали: «Куди їдете, люди добрі?». Я сказала, що ми їдемо, що йде евакуація. «Яка евакуація?! Немає ніякої евакуації. Місто сильно бомбардують. Навіть до кінця міста не доїдете». Тоді я спитала їх, що робити. Нам сказали, що у нас є тільки один вихід: повернутися додому».

І вони повернулися додому.

Батько Юлії поїхав машиною до свого гаража за декілька кварталів. Він був пригнічений. Він проколов колесо об уламки на дорозі. «Я повернулася в квартиру раніше за нього. Чекала його цілу година. Минуло вже занадто багато часу, я почала турбуватися. Сильно. Мені хотілося вийти шукати його, але думка піти і можливо ніколи не повернутися до Михайла… Я не могла його залишити».

Зрештою тато Юлії повернувся. Серце калатало в грудях. Він важко дихав, йому було страшно. Біля гаража впала ракета і вибух повалив старого на землю. На щастя, з ним все гаразд.

Але в ніч з 5 на 6 березня в Маріуполі почалося справжнє пекло. «Вони вели безперервний ракетний обстріл. «Яка в них мета? Чому по нас стріляють?» – питала я тата… Не думала, що ми виживемо».

Вранці, ще до світанку, ракета знищила сусідній під’їзд. «Все розвалилося, наче його ніколи і не існувало. На тому місці лишилася порожнеча».

Остання завіса

Театр був їм по дорозі, але вони не хотіли там зупинятися. Вони хотіли якнайшвидше виїхати з цього міста, яке ще 10 днів тому було одним з найкрасивіших міст в Україні. 

Вони проїхали повз театр, щоб уникнути солдатів, які відправили їх додому днем раніше, але коли вони дісталися іншого району, їх знов зупинили. Цього разу було набагато більше машин та більше людей. Площа навпроти будівлі стала величезною автостоянкою. Вони б розвернулися та спробували проїхати ще кудись, але ззаду гриміли вибухи. Здіймалися клуби диму. 

«До цього місця! Далі не їдьте!» – сказав їм поліцейський. Вони намагалися його переконати, що хочуть виїхати з міста, що біля їхнього будинку впала ракета, що вони бояться за життя дитини. Поліцейський показав на інших: «Усі вони такі ж, як і ви».

В театрі вже було дуже багато людей. За підрахунками Юлії, було близько 600 душ. Директор і декілька акторів намагалися підтримувати порядок: розповідали новачкам куди йти, де взяти матраци, як йдуть справи. У наступні дні мали приїхати ще кілька сотень: «У місті знали, що театр старий та має бомбосховище». 

Юлія та Михайло отримали три подушки, зняті з сидінь у театрі, зробили спальні місця для обох. Проте батькові та свекрусі довелося спати стоячи. «Було дуже тісно, вільного місця не вистачало. Нас було занадто багато!»

Михайло проводив час, слухаючи оповідання бабусі, граючи в ігри та малюючи. 

Двома днями пізніше, 7 березня вони почули перший літак, неподалік впала бомба. Всі вікна були вибиті. Актори обклеїли віконні рами декораціями. Вони також зняли сценічну завісу та закрили нею вікна, щоб врятуватися від холоду. Ночами було -5°C. «Частину завіси розрізали, зробили з неї ковдри для дітей. Було дуже багато дітей.»

Юлія пригадує, що тоді вони також намалювали на бруківці слово, яке на їхню думку мало вгамувати росіян: «ДІТИ».

«Ми б померли 9 березня»

В імпровізованій кухні, на вогнищі з ніжок стільців, шматків фанери, картону, всього що може горіти, вони готували їжу для близько тисячі душ. У каструлі клали усе, що дістали від чоловіків, які бігали в покинуті магазини. Раз на день приїжджала машина, певно, прислана мерією, привозила питну воду. Час йшов неймовірно повільно. Людей приходило все більше, а їжі в каструлях кипіло все менше.

«На кухні нас організували у три черги. Першими отримували їжу ті, хто допомагав її готувати, підтримували вогонь та мили туалети. Потім старі та діти. А інші їли тільки коли щось лишалося».

Вони вже провели там три ночі, коли зустріли сусіда, який розповів їм, що їхній дім розбомбили. «Він сказав нам, що на наш дім впало три бомби! Три! Залишився тільки фасад… Сказав, якби ми вирішили залишитися вдома, загинули б 9 березня».

Посилились артилерійський вогонь та бомбардування. Вже наступного дня на імпровізовану кухню впала ракета. «Дівчину без свідомості доставили до лікарні. Ще три людини отримали поранення».

З 11 березня водовоз більше не приїжджав, а їжа майже закінчилася. Дві людини похилого віку разом з Юлією та Михайлом мали розділити 100 грамів супу та два печива. Денна порція. В останні два дні ніхто нічого не отримав. Тільки діти – два печива.

Тоді вони вирішили, що треба звідти їхати, незважаючи ні на що.

Вихід з пекла має 20 порогів

19 березня, 9 ранку. Колона з 50 цивільних автомобілів збирається виїхати зі стоянки театру, коли над головою проноситься літак. Це друга колона, яка наважилася виїхати. Вчора виїхала ще одна, приблизно з такою ж кількістю машин.

Від тих людей немає звісток, ніхто не знає, чи вдалося їм вибратися, чи вони ще живі.

Рука Юлії тремтить, вона марно повертає ключ у замку запалювання. Юлія голодна, нічого не їла два дні, відчуває величезне пригнічення, знервована та налякана. Вона виходить з автомобілю та відчайдушно мчить крізь решту машин із запущеними двигунами. «У кого є кабель? Мені потрібен струм! Хтось має кабель?»

Мало що в житті робило її такою щасливою, як момент, коли мотор її машини завівся.

За деякий час група прямує до села Мангуш за 20 кілометрів від Маріуполя. На захід, звичайно. На першому ж блокпосту помічає, що українських солдат немає. Натомість їх зупиняють чеченські солдати з військ Кадрова, союзників росіян:

«Куди їдете?»

«В Запоріжжя».

«Їдьте в Бердянськ. Там вже Росія, там тихо. Там мир”.

«Ні, ні! Я їду в Запоріжжя».

«Їдь. Але за три дні й Запоріжжя буде в Росії».

Далі йде другий контрольно-пропускний пункт, де солдат видаляє усі фотознімки на телефоні, зроблені після 24 лютого. Усі повідомлення, усі дописи, усе. Їх просять дати якесь інтерв’ю, сказати що вони були покинуті українською армією. Юлія відмовилася.

На 20 кілометрах на шляху до Мангуша було організовано 20 контрольно-пропускних пунктів. Їх зупиняють, допитують, перевіряють на кожному фільтрі. Але тут телефон Юлії ловить сигнал і вона одразу намагається додзвонитися до чоловіка. Її серце зупиняється, коли вона дізнається, що він звільнився, щоб піти в армію. Він бачив новини, бачив світлини їхнього дому, який розбомбили 9 березня. Він думав, що вони загинули.

«Ні, ні, ні! Не роби цього! Залишайся там! Не роби цього, не їдь туди! З нами все добре. Ми виберемося!»

Коли Юлія прибула до наступного пункту контролю, вже вечоріло.

«То що мені з вами робити?», – питає її солдат. Російський.

«Як це, що? Дайте нам проїхати. Нам потрібно дістатися до Запоріжжя».

«За день не встигнете. Після заходу сонця маємо наказ стріляти на ураження. Незалежно від того, цивільний ти чи військовий. Залишайтеся тут, це небезпечно».

«За дві години ми будемо в Запоріжжі. Перед заходом».

Солдат нерішуче відпускає їх. Юлія проїжджає повз три машини Червоно Хреста, які не пустили в Маріуполь. У селі колона роз’їжджається. Багато хто вирішив залишитися, але Юлія продовжує свій шлях до Запоріжжя. Вона прибуде за дві години. Вона має це якось зробити. Це дорога, яку вона добре знає. «Це шлях до аеропорту», який вона долала багато разів з Михайлом, коли вони чекали на тата.

Юлія, Михайло та двоє старих благополучно прибули в Запоріжжя ще до ночі. Після прибуття в місто українські військові провели їх у центр для біженців. Наскільки ясними були кожен з 20 днів, проведених в обложеному місті, під бомбардуваннями та ракетними обстрілам, настільки ж хвилюючим було їхнє прибуття до Запоріжжя. «Це було неприродно. Ми виїхали з пекла, але в Запоріжжі життя було нормальним: магазини були відчинені, люди спокійно прогулювалися, купляли продукти. Я почувалася ніби уві сні».

Того вечора вони ночували в дитячому садку, а за два дні поїхали далі у напрямку центру країни, в Дніпро.

16 березня 2022 року Росія скинула 500-кілограмову бомбу на драматичний театр Маріуполя. Поки ще не встановлено, скільки людей загинуло в результаті вибуху, але за деякими оцінками їхня кількість становить 600. Після цього військового злочину перед багатьма іншими театрами по всьому світу запалювали свічки, виставлені у формі слова, яке мало захистити від бомб: «ДІТИ». 

Епілог: Далеко від моря

Через тиждень бомба впала і в Дніпро, де перебувала Юлія зі своєю родиною. Тоді вони переговорили з хрещеними батьками Михайла, які приїхали до Румунії, в Клуж. В місто далеко від бомб, але далеко і від моря.

«Я почуваюся розгубленою. Не знаю що робити зі своїм життям. Це невизначеність. Вдома ми мали усе. Були дуже задоволеними тим, що маємо. Зараз у нас більше нічого не має».

Вони вирішили радіти дрібничкам. Насолоджуватися одне одним, моментами, проведеними разом.

«Коли ми приїхали до Клужу, Михайло зачинявся у шафі та грав по телефону. Зараз йому краще, але він все одно здригається, коли чує літак. Йому подобається ходити на головну площу, особливо після того, як він дізнався, що вона має таку ж назву, що і церква посередині площі (церква св. Михайла). Він бігає за голубами. Але найкращими моментами залишаються повернення його батька».