Війна, розв’язана на світанку 24 лютого 2022 року Російською Федерацією проти України, розбудила Ірину Горбачову. Вона вела комфортне життя в м. Запоріжжя, де мала ІТ-компанію та люблячу сім’ю. Часто подорожувала, але не планувала емігрувати. В одну мить її життя змінилося. Наступні тижні, разом зі своєю восьмирічною донькою, вона провела у сховищі. Там, у підземеллях, просякнутих людським страхом, збентеженим вибухами, мав розпочатися її перший рік у ролі біженки. Життя, в якому складно будувати довгострокові плани, матеріальні цінності є тягарем, а виживання - це вже пройдений урок.
«Ми постійно думаємо, що хочемо повернутися назад. Хотіли би повернутися до попереднього життя. Але по поверненню, це буде зовсім інше життя. Наразі наше місто, з такою кількістю зруйнованих будівель, напевно, важко впізнати. Так, місто зруйноване. Але це не змінює того факту, що я хочу зайти до своєї квартири, випити чашку чорного чаю, сидячи на своєму дивані. І це не змінює того факту, що я хочу бути там, аби допомогти у відбудуванні».
Місце призначення небажаної поїздки
На початку березня 2022 року, подолавши важку дорогу, Ірина разом з батьками та донькою прибула до м. Ясси. «Я із Запоріжжя, але тут багато хто пише «Запороже» або «Запорожье». Наше місто зараз знаходиться на передовій лінії фронту, росіяни всього в декількох кілометрів від нього. Місто обстрілювали з першого дня. Бомби пролітали повз будинок, а автомобільні сигналізації, які працювали безперервно, спрацьовували одночасно – так я прокинулася того ранку 24 лютого. Перший тиждень війни разом із донькою провели в укритті, де спали на землі. Ми захворіли, простудилися, багато людей вже були в поганому стані, перелякані. Дочка також була налякана сиренами, які лунають навколо. Але саме тоді, коли росіяни вперше прибули до атомної електростанції нашого міста, по-справжньому стало лячно. Дуже страшно! Тоді ми вирішили, що треба виїжджати»,– розповідає Ірина.
Я ніколи не мала намір приїжджати до Румунії, навіть як біженка. «Ми не планували їхати до Румунії, нашою метою була Болгарія. Оскільки ми знали, що в Болгарії говорять подібною до нашої мовою, тому батькам, було би легше порозумітися та знайти спільну мову з тамтешніми людьми.
Наша подорож тривала довго. Дорога, від нашого дому до Ясс, довжиною в 1000 кілометрів зайняла 4 дні. Іноді через те, що були затори, а іноді через те, що нам доводилося ховатися», – пояснює Ірина, як тимчасова зупинка в Яссах перетворилася на кінцевий пункт цієї небажаної подорожі.
Шкільний вчитель для вас
Вони обрали Ясси, через те що, це близько кордону й повернення додому займе менше часу.
«Ми залишилися. Нам сподобалось. Сподобалось місце, місто, але більше – люди, котрі тут живуть. Ми знайшли будинок, і відразу ж багато сусідів завітали аби запитати чим можуть допомогти. З першого ж дня нам принесли їжу, подушки, ковдри. Відразу відчули себе у безпеці» –каже Ірина
Ірина швидко інтегрувалася в ясське життя, допомагаючи українцям: «Гадаю, що наразі близько 3000 - 4000 українців перебувають в Яссах, точних цифр не знаю. Восени я чула, що багато хто виїхав до сусідніх країн, але наразі повертаються. Вони не прижилися там. Тут дешевше жити. Але більшість кажуть, що повертаються через місцевих жителів, які дуже байдужі. Також, до прикладу, Румунія, на відмінну від Німеччини, не зобов’язує записувати дітей до школи німецькою мовою».
До румунської школи Ірина також не записала доньку, щоб та не пропустила один рік навчання, по поверненню додому. З осені дівчинка, разом зі своїми українськими однокласниками, перейшла в третій клас та навчається дистанційно. «Якби я записала її до румунської школи, вона втратила б щонайменше рік на підготовчих курсах. У Румунії є кілька шкіл, організованих для українських дітей, з українською мовою навчання, але вони вивчають історію Румунії, а не України. Можливо, це хороший варіант для тих, хто має намір залишитися тут, але ті, хто прагнуть повернутися, хочуть, щоб їхні діти вивчали історію України».
До голого коліна
На початку Ірина відкладала пошуки роботи, та надала перевагу волонтерству, допомагала іншим співвітчизникам і підтримувала грошима українську армію. «До війни я мала власний бізнес у сфері цифрового маркетингу та реклами, але з першого дня війни ринок завмер. Моя робота завершилася. По приїзду до Румунії перші місяці я не працювала, оскільки думала, що скоро повернуся додому. Крім того, у нас було трохи заощаджень, які швидко закінчилися, бо ми продовжували допомагати грошима українській армії та іншим біженцям», – розповідає Ірина дуже гарною англійською мовою.
Коли їхнє перебування стало довготривалим, дівчина почала серйозно замислюватися над тим, щоб забезпечити себе джерелами доходу. Тим більше, що практично у свої 34 роки вона є годувальницею сім'ї з шести осіб. Окрім, з осені до її сімї доєдналися дядько і тітка Ірина, які є викладачами історії України. Я була запрошенна на декілька співбесід в «Amazon» та в інших компаніях, але я не розуміла, з політичної точки зору, що буде далі. Я не хотіла підписувати контракт на вісім місяців, рік чи більше. Не думала, що пробуду тут так довго.
Я багато займалася волонтерством, тому думаю, саме це допомогло мені зберегти душевну рівновагу. Але влітку мені знадобилися гроші, отже, я почала займатися фрілансом в ІТ сфері. Ввважаю, що це було мудрим рішенням, оскільки це дало мені відчуття свободи, можливість їхати куди завгодно. Я маю замовників з Америки, Європи та Нідерландах. Це дає мені відчуття впевненості. Я забезпечую всю сім'ю. Мої батьки пенсіонери, але пенсія в Україні становить близько 50 євро».
Як фрілансер, вона відкрила для себе несподівану привітність з боку клієнтів до українців, які працювали над ІТ-проектами: «Знайти клієнтів було зовсім не складно. Я не знала, як важко мені доведеться й як реагуватимуть клієнти, коли дізнаються, що я з України, але виявив, що люди відкриті до роботи з українцями. Я не шукаю інших клієнтів, оскільки маю достатньо роботи, але пропозиції поступають. Є компанії, які наголошують на тому, що хочуть працювати саме з українцями. Мені приємно це чути. У «FabLab 1» я відкрила для себе, що бути фрілансером – це дуже круто. Коли я прийшла сюди, мене оточували люди. Поряд із ними комфортно, вони мене розуміють, у нас однакове мислення. Думаю, звідки б ти не приїхав, тебе так само приймуть. Наразі я єдина українка у команді «FabLab 1», але в Яссах є декілька ІТ-спеціалістів з України. Є кілька компаній, які перевели своїх людей сюди орендуючи для них офіс. Інші працюють дистанційно. Гадаю, їх близько 30, точно не знаю».
А Е І О У
Так Ірина відклала вивчення румунської, адже з команді «FabLab 1», де працює багато ІТ-спеціалістів, вона вільно спілкується англійською.
«Мій тато виявився найкращим у вивчені румунської мови. Йому 62 року й вивченням румунської він зайнявся ще весною минолого року. Мотивуючи себе, що треба чимось зайнятися у вільний час.
Він йшов на ринок «Ніколіна», де знав, як сказати та міг пояснити, що хоче купити. І ми вчимо румунську зараз. Моя дочка краще справляється, аніж я, оскільки вона спілкується на заняттях та з іншими дітьми. Більшість українців не почали раніше вивчення румунської мови, бо думали, що незабаром повернуться.
В рік, коли війна змусила їх покинути мирне життя та призупинити своє майбутнє, розпаковуючи валізи, вивчаючи румунську мову та відкриваючи для себе тутешні місця й людей, Ірина та її сім'я непомітно адаптувалися до життя в Яссах та в Румунії загалом. Зараз Ірина розповідає про Ясси, як справжній промоутер міста: «Мені дуже подобається місто. Думаю, нам пощастило, що ми лишися тут. Я не була у багатьох інших румунських містах, але тут можна побачите багато зелені. Нам подобається центр Ясс, парк пригод «Hamac», парк відпочинку «Ciric», музеї, які знаходяться в Палаці культури, в яких можна дізнатися багато цікавих історичних фактів, навіть про історію України. Подобається університетська бібілотека. Також їздили до озера «Лакул-Рошу». Румунія насправді дуже гарна. Ми були приємно вражені. Незважаючи на те, що ми сусіди, ми нічого не знали про Румунію. Натомість знали багато про Польщу, оскільки були там багато разів. Румунія така красива, має чудову природу, гори, річки. Незабаром поїдемо до Брашова. Але в Яссах мені подобається атмосфера, наповнена студентами. Це молоде та динамічне місто. Жовтень вразив мене. Оскільки ми приїхали весною, літо було «окей», а вже восени місто переповнилося величезною кількістю студентів»
Сьогодні – це цінність
Війна змінила їх: «В січні я зняла невелике відео з нами, й не віриться, що ми так змінилися за цей рік. Постарішали. Нещасливі. Не посміхаємося
Але це не єдині зміни, які помітила Ірина у своїй сім’ї: «Я ніколи не мала намір виїхати з України. Навіть не вірила, що достатньо сильна для таких змін. Але зрозуміла те, що нам небагато потрібно для щастя. Якщо твої рідні живі та здорові, ти маєш пару джинсів та пару черевиків, тоді все «окей». Найбільше моя досягнення – це те, що я зрозуміла, що можу це зробити. Можу поїхати зі своїми рідними, можемо вижити. Ми можемо це зробити»
В очікуванні відбудови України та повернення додому, Ірина здобула фінансову незалежність як фрілансер у Румунії, та вже будує міцні стосунки з людьми, які її оточують. Саме тоді, коли Ірина подумки вже повертається в Україну, вона обіцяє, що приїде сюди знову як турист. Наразі дівчина має прохання до румунів: «Українці – все ще біженці. При зустрічі з українцем – посміхніться. Цим ви їх підтримуєте. Мене оточують багато людей, які посміхаючись нагадують мені, що сьогодні це Сьогодні – день, який треба прожити. Посміхайтеся, це багато, що означає для нас!.»
