Шестирічний Даніл Ткалич забрав планшет у своєї на три роки старшої сестри Софії і повернувся у крісло в одній з трьох кімнат квартири в Бая-Маре, куди двоє дітей і їхні батьки переїхали кілька місяців тому. Четверо членів сім'ї Ткалич є одними з близько 100 000 людей, які втекли від війни в Україні та зареєстровані в Румунії. (https://data.unhcr.org/en/situations/ukraine).

Кількома хвилинами раніше Даніл та його мама Марина приїхали з реабілітаційного центру для дітей з інвалідністю при «Асоціації аутизму Бая-Маре», де хлопчик проходить терапію. У серпні 2021 року Данілу діагностували розлад аутистичного спектра.

Вони жили в Оріхові, містечку з населенням близько 14 000 мешканців, за 50 кілометрів від Запоріжжя, столиці однойменної області на південному сході України. Даніл боявся незнайомців, був надзвичайно чутливим до певних звуків і консистенції їжі, їв лише фрикадельки, салямі, хліб і кукурудзяні палички, не користувався столовими приборами. Коли він не хотів чогось робити або був наляканий, ставав агресивним до інших, кусав свої руки, лупцював себе по голові або бився головою об стіни. Йому вдалося пройти кілька сеансів терапії в рідному місті, поки пандемія COVID не призвела до закриття спеціалізованих закладів. У 2022 році почалася війна.

Війна, і мир

«24 лютого чоловік був у від'їзді. Відвела доньку до школи. Збиралася відвести Даніла в дитячий садок і швидко бігти на роботу. Телефонного зв'язку не було. Не знали, що відбувається, чому не можемо зателефонувати одне одному», — згадує Марина..

Сусідка сказала їй, що почалася війна і вона повинна забрати дітей зі школи. Оскільки не було з ким залишити Даніла, Марина взяла його з собою. Дорогою побачила переляканих людей і черги на заправці. Забравши Софію зі школи, вона повідомила в магазині, де працювала, що не може вийти на роботу, оскільки не має з ким залишити дітей. Лише пізно ввечері чоловік Марини, Дмитро, зміг зв'язатися з сім’єю. Вони вирішили залишитися в місті, незважаючи на те, що російські війська були дуже близько. 

Згодом Дмитро, який займався перевезенням хліба в регіоні, залишився без роботи, бо їздити стало неможливо. Марина продовжувала працювати, поки одного разу магазин не розбомбили. Вона врятувалася, тому що встигла сховатися в підвалі.

«Так я залишилася жива. Було страшно. Нас було багато, хто сховалися, коли почались обстріли. Сиділи і дивилися один на одного. Не знали, що робити. Коли все стихло, ми вибрались і почали тікати. Озирнулася: будівлі зруйновані, електричні кабелі лежали на землі, декілька вирв, що лишилися після бомбардування».

Вони перебрались до підвалу будинку. Було холодно, а в кімнаті не було чим розпалити піч. Електрики не було. Чули вибухи і відчували, як будинок трясеться. Діти плакали, а дорослі були виснажені страхом і безсонням. Стало зрозуміло, що війна не скоро закінчиться, тому вирішили виїхати. Машини у них не було, але вдалося знайти людину, яка вивезе їх з міста. Було 20 квітня. Дуже болючий момент, тому що їм довелося залишити своїх тварин: трьох котів і собаку. Голос Марини тремтить, а на очі навертаються сльози, коли вона згадує, як їхній собака біг за машиною.

“На той момент вже не могли його контролювати”

Зупинилися на два дні в сусідів у Запоріжжі. За цей час зв'язалися з сусідкою, котра перебувала в Румунії. Та запропонувала їм приїхати, бо там можна отримати безкоштовне житло та гроші на їжу. Після семиденної подорожі потягом та різними автомобілями, вони прибули на кордон у Солотвино – невеликому містечку на межі поблизу румунського Сігету-Мармацієй. Виїхати з України не змогли, бо на документі, що підтверджував інвалідність хлопчика і дозволяв батькові виїхати з країни, не вистачало однієї печатки. Тому повернулися до Львова, де пробули два тижні, поки їм вдалося заповнити документи, з якими згодом разом таки змогли приїхати до Румунії.

3 травня вони прибули до Бая Маре. Спочатку їх розмістили в гуртожитку. Два тижні не могли вийти з дому, бо були в стані шоку. «Тоді зрозуміли, що дійсно повинні щось зробити для дітей. Мали об'єднатися, бути сильними. Місяці, які ми провели в підвалі, мали величезний вплив на життя дітей. Обидвоє були дуже налякані. А з життя Данила зникло все, що ми намагалися реалізувати через терапію та освіту. На той момент вже не могли його контролювати».

За допомогою звернулися до ASSOC (Професійна неурядова організація «Асоціація соціальної допомоги») – асоціації в Бая-Маре, яка підтримує вразливі групи населення, та до перекладачки Людмили Фокша. Того ж місяця Даніл приєднався до реабілітаційної програми для дітей з обмеженими можливостями, яку проводить Асоціація аутистів м. Бая-Маре, і розпочав терапію.

Оріхів чинить опір

Перші кілька тижнів Даніла повинні були супроводжувати обоє батьків, а вже останні кілька місяців – лише один з них. Відвідування терапевтичних сесій також важливе для батьків тому, що допомагає їм зрозуміти, як поводитися і працювати з ним.

Марина згадує, як часто плакала, бо просто не знала, що робити з Данілом. Дмитру теж було важко прийняти те, що у його сина аутизм. Але з часом вони зрозуміли, що не бачать різниці між ним і звичайною дитиною. І Даніл справді робить успіхи: він може сидіти по 15-20 хвилин за заняттям, не покидаючи стіл, вже не такий чутливий до звуків (не лякається звуків машинки для стрижки), їсть більше видів їжі, вже не проявляє агресивної чи самоагресивної поведінки, охоче гуляє за руку з батьками та грається з іншими.

Маринині батьки переїхали до містечка поблизу Оріхова і не хочуть залишати Україну. Не хочуть відмовитися від корови та курей. Вибуховою хвилею в будинку, де вони живуть, вибило шибки. Встановили нові вікна. Зняли кілька відео та надіслали їх своїм дітям.

Найголовніше для Марини та Дмитра – щоб їхні діти були здорові та в безпеці. Щодня вони моляться і сподіваються на повернення додому. Вони не знають, чи знайдуть свій щойно відремонтований ціною багатьох жертв дім. Хотіли б піти на місцеве кладовище, тому що там поховані бабуся і дідусь Марини та батько Дмитра. Цвинтар зруйнований. Як і школа, до якої ходила Софія. Побачили це в новинах і на відео в Ютубі.

Телевізор біля крісла, в якому сидів Даніло, транслює український телеканал новин, який показує в прямому етері в Ютубі. Оріхів – маленьке містечко, яке не дає російським військам дістатися Запоріжжя. Невідомо, чи надовго.