«Не всі спроможні воювати на передовій зі зброєю в руках, але, так чи інакше, ми всі мусимо боротися за перемогу!» — каже Євгенія Розбицька, українка, яка зараз проживає в Тімішоарі. У її словах відчувається рішучість та енергія, ці слова — її кредо, а не гасло. Також вона каже мені, що українцям не подобається термін «біженець», і навіть просять не вживати його, тому що він означає слабкість і невпевненість, дорогу без вороття, а всі вони хочуть повернутися в Україну після закінчення війни. Я вірю їй.
Загартованість українців, які перебувають далеко від дому, має дві основи- перше — це історично накопичений внутрішній склад народу, який по той бік кордону цивілізованого світу, що перебуває в постійному конфлікті із силами, які хочуть стерти їхню ідентичність та знищити їх. Україна — це країна, яка перебуває в стані війни з 2014 року, втягнута в жорстокий, руйнівний конфлікт із глобальними наслідками для консолідації незалежності, здобутої в 1991 році, визнаної тоді навіть країною-агресором — Росією.
З іншого боку, їхня сила підживлюється ще одним, більш інтимним та особистим чинником, енергією, яка вмить може бути зруйнована, породженою внутрішнім конфліктом, який зараз проживають усі українці — сильним почуттям провини, почуття провини тих, хто далеко від лінії фронту, тих, хто, як здається на перший погляд, втік, замість того, щоб воювати. Це — негативна емоція, яку українці проживають інакше, під виглядом нової філософії — філософії війни як можливість. Дії цього напряму спрямовані на використання кожної можливості, як для допомоги солдатам на передовій, так і для просування своєї незалежності та членства в європейському просторі.
Почуття провини можуть бути вкрай виснажливим. У цьому конкретному випадку вона проявляється у виснажливих процесах самооцінки та інтроспекції щодо призначення людини, яка через те, що не може безпосередньо захистити свої цінності та ідентичність, відчуває себе безпорадною. Це водночас як особисте так і колективне почуття, яку паралізують та травмують. «Ти не можеш не відчувати цього, коли в тебе є друзі, які в будь який момент можуть загинути на передовій натомість ти перебуваєш у безпеці, подалі від місця подій та п’єш каву», — пояснює Євгенія.
Отже українці не припинили боротьбу. Вони розуміли, що країна і нація, ті, хто залишився, і ті, хто виїхав, потребують допомоги та лобіювання, підтримки та ствердження, тієї рушійної сили, яку породжує спільна воля й впевненість у перемозі, а за нею і відбудова — рішучість тих, хто знає, що правда на їхньому боці. Це переконання сформувалося після розмови з Євгенією, а також із думок і висловлювань, які я почув від тих, хто активно долучився до підтримки України, як всередині країни, так і за її межами.
Вони мають різні завдання — одні стараються знайти військові спорядження для армії, інші збирають кошти та допомогу для військових та тих, хто перебуває в регіонах, які найбільш постраждалі у ході війни.
Наприклад, Сергій Сорокін разом зі своїми друзями організували краудфандингову акцію, спрямована на закупівлю тепловізорів для бійців, які знаходяться на передовій: «Напевно, єдиний, хто не відчуває свою провину — це військовий, який перебуває на лінії фронту. Але водночас він потребує підтримки. Ми всі повинні це розуміти. Не кожен може воювати зі зброєю в руках. Але кожен має замислитися над тим, чим може допомогти. Тут і зараз. Так, з перших днів війни ми з друзями розпочали пошуки світом, купували та привозили тепловізори для наших бійців. Ми ніколи раніше цього не робили. Сьогодні я — один з провідних експертів країни в цій сфері. З початку війни ми закупили понад 2 000 таких приладів».
Саша Шепелєв – професійний водій, який придбав мікроавтобус для своєї сім'ї ще до війни, тепер використовує його для перевезення допомоги в найбільш постраждалі райони України: «На щастя, Тімішоара розташована недалеко від України. Тому, коли я приїхав сюди рік тому, я постійно намагався знайти різні можливості, щоб знайти гуманітарну допомогу, яку я б зміг привезти в Україну. Тобто, коли я дізнаюсь, що хтось готовий дати гроші на покупки або вже має певні речі, я з радістю допомагаю з транспортуванням в Україну, в місцях, де є найбільша потреба. За рік я здійснив близько десятка таких поїздок. Ця робота дає мені можливість бути корисним українцям, в якій би точці світу я не перебував».
Ба більше, як би суб'єктивно це не виглядало, можливо, навіть цинічно, війна розглядається багатьма українцями, як можливість – можливість національного самоствердження, можливість заявити про свою країну, про яку до 2014 року, а особливо після 2022 року, мало хто на Заході чув або знав її історію. Не лише на Заході. Тому багато українців у Румунії, і не тільки, вирішили долучитися через місцеві громадські організації до заходів, які спрямовані на просування української культури, гастрономії, історії та мистецтва в тих місцях, де вони зараз перебувають. Вони це організовують як для тих, хто їх приймав, так і для українців, які починають почуватися дещо відірваними від дому, а події в їхній країні стають буденністю, що, мабуть, є природним явищем.
Тому, щоб утримувати громаду разом і популяризувати її в Румунії, Ірина Чикалюк куховарить: «Від самого початку я відчувала потребу бути корисною, особливо після того, як втратила все. Коли ти розумієш, що десь там на війні твій народ бореться за тебе, ти хочеш бути на їхньому боці. Ти і весь світ. Тому з перших днів війни у Вінниці, де я мешкала на той час, я ходила до волонтерського центру де готувала їжу для солдатів та плела маскувальні сітки. А коли переїхала до Тімішоари, використала свою захопленість кулінарією, щоб створити серію кулінарних вечорів української кухні та потішити румунів. Я приготувала величезну каструлю борщу, який скуштували понад 300 відвідувачів фестивалю «La Pas». У цій боротьбі кожен робить те, що може, ніхто не стоїть осторонь».
Теж саме робить й Євгенія. Останній рік вона взяла на себе роль медіатора між українцями та румунами. Вона завжди поруч, коли комусь потрібна допомога, виступає медіатором, організовує, просуває. Її мета, за її словами, – підтримувати полум'я українства, адже рано чи пізно війна закінчиться, і всі, хто виїхав, повернуться, щоб відбудовувати її, але для цього їм потрібна допомога кожного: «Минулий рік об'єднав усіх українців у цій великій боротьбі за нашу ідентичність і свободу. Тому що ми – нація, незалежна країна. Моє місце сьогодні тут, у Тімішоарі. На культурному та соціальному фронті. Таким чином, я використала свої навички та попередній професійний досвід, щоб створити громаду українців, і зосередила свої зусилля на переговорах з різними місцевими організаціями та державними установами для створення різноманітних культурних заходів. Зокрема, разом з FITT (Молодіжний фонд повіту Тімішоара) створили мурал «StandWithUkraine», також спільно товариством «Prin Banat» створили відеомапінг «Sebsutive content» і документальний фільм «When Borders get Indistinct», та приготували чудовий борщ з «CRIES» на фестивалі «La Pas». Культурний фронт – дуже важливий у цій боротьбі».
Війна в Україні привела в рух світові ресурси, деякі з них не працювали десятиліттями. Вона переформатувала світову економіку, реанімувала старі альянси та змусила нас поставити питання щодо нашого майбутнього, нашого спільного майбутнього. З іншого боку, жорстокий, кривавий, анахронічний конфлікт для світу, який ми побудували сьогодні, кинув українську націю в боротьбу за виживання та самоствердження. Наслідки різноманітні, і для українців вони проявляються на більш інтимному та особистому рівні. Ця боротьба також внутрішня, проти власних страхів і невпевненості, постійно підживлювана почуттям провини і жалю, яке, однак, для народу, що звик до суворості історії й неконтрольованої долі, перетворилося у відцентрову силу – об'єднуючи спільноту, мотивуючи й заохочуючи її дивитися в майбутнє. Їхнє майбутнє. Наше майбутнє.
