Діти говорять багато, голосами високими як і їхні серця. Проте вони комунікують і по-іншому. Очима, швидкими або сором’язливими жестами, говорять через вигадані їми ігри та через малюнки. Але часто, якщо вміти їх слухати, діти говорять і своїм мовчанням.
Навколо лунають слова українською, російською (вона досить поширена у Одеській області), англійською та румунською. Я посміхаюся маленькій дівчинці, що сидить за маленьким столиком серед інших дітей садка, а вона мимохідь підіймає кулачок у повітря на знак привітання. Поруч зі стіною, навпроти равлика з алфавітом, біляве хлопча вимовляє латинські літери зі слов'янським акцентом: «A» - «airplane», «B» - «bug», «C» - «camel», «D» - «dolphin», «E» - «elephant»…
Ми знаходимося в освітньому центрі, що розташувався в офісному приміщенні в Бухаресті. Його відкрили за сприянням Генерального управління соціальної допомоги муніципалітету Бухареста, Асоціації Anaid та ЮНІСЕФ. Тут перебувають понад 120 дітей з України віком від 3 до 12 років. Вчителі та вихователі дбають про них, коли їхні матері, з якими вони втекли від війни, працюють.
Діти з дитячого садка, першого та другого класів навчаються з українськими вихователями, два з яких володіють румунською. Це своєрідна система домашньої освіти: педагоги допомагають учням під час дистанційних уроків за українською програмою навчання. Окрім того, діти вивчають румунську та англійську мови, а також відвідують майстер-класи, де виготовляють маленькі вироби чи прикраси.
Починаючи з третього класу, діти навчаються онлайн, вівдідуючи заняття, що проводять вчителі їхніх рідних міст. Сидячи у цьому класі з навушниками та планшетом, вони слухають пояснення, що летять у цей куточок Бухаресту з Києва, Одеси, Харкова, Миколаєва або Запоріжжя. Діти, безперечно, тут, але думками вони там.
На парті Каті, високої дівчинки з темним волоссям років 12, лежить аркуш, на якому акуратно і делікатно намальовано праву половину мавпи. Я спитала її, чому вона намалювала тільки половину? «Тому що моя подруга, що сидить поруч зі мною, намалює іншу», – відповідає Катя, описуючи гру присутності та взаємодії в той час коли її саму відірвали від її коріння.
Хлопчик, який малює танки та бойові кораблі
Багато дітей тут малюють. Незважаючи на заняття у розкладі, вони завжди мають у рюкзаках чисті аркуші або альбоми, їхні малюнки відображають реальність, про яку рідко говорять. Війна! У першому класі Анастасія, дівчинка з яскравими карими очима і широкою усмішкою, грає роль перекладача та пояснює однокласниці з ямочками на щоках, чому ми тут знаходимося.
Вона народилася в Одесі та добре розуміє румунську, адже її родина спілкується нею вдома. Зі шкільного портфеля Анастасія дістає малюнок кота – його обличчя та очі пофарбовані у кольори прапору України. «Вона додає український стяг на кожний свій малюнок», – говорить мені румунською Маріна Кожухар, вихователька освітнього центру. Вона жила в місті Ізмаїл Одеської області перед тим, як знайти притулок у Румунії. Анастасія чує, про що ми говоримо, та показує нам інші приклади прапорців у підручнику, що лежить на парті.
У другому класі ми знайомимося із семирічним хлопчиком Сашею, який захоплюється малюванням. Його альбом повний: полярна станція з прапорами США та зірками ЄС у небі, будівля з прапором ЄС, корабель під польським прапором, танк з прапором США, гелікоптер, приміщення у військових будівлях з мапами та схемами на стінах, озброєні люди. Але Саші не подобається говорити про емоції, які він вкладає у ці малюнки – він просто показує їх нам. Сторінка за сторінкою ділиться своєю творчістю, що говорить за нього.
У середній школі Катя та Карина захотіли поговорити з нами англійською, аби попрактикувати свої розмовні навички. Карина навчається у третьому класі, вона з Києва та має сестру. Для неї вона щойно зробила листівку у кольорах веселки. Катя – дівчинка дванадцяти років, яка гралася з товаришкою по парті в половинку малюнку. Вона має непосидючого братика п’яти років. Він, за її словами, може бігати цілими днями. Коли Катя з братом приходять ввечері додому, дівчинка дивиться мультфільми, малює та розмовляє з друзями, які залишилися в Україні, про те, чим вони сьогодні займалися. Про війну – ніколи.
Проте реальність війни завжди поруч, і вона показує свою присутність в моменти, коли ти найменше цього очікуєш. Роксана Якоб працює в Асоціації Anaid та проводить з дітьми творчі майстер-класи. Вона завжди носить з собою дрібнички для поробок, тож деякі діти кличуть її Роксана- Намистинки. Вона розповіла історію про декількох музикантів, які прийшли в центр та заграли на барабанах. Почувши їх, маленький хлопчик почав плакати та кричати від жаху: гучні звуки нагадали йому бомбардування. Інша дитина завжди була сумною та часто плакала, коли приходила до центру. Згодом вихователі дізналися, що цей хлопчик бачив з вікна своєї квартири, як ракета зрівняла з землею школу, яку він відвідував щодня. «Діти часто дарують мені свої малюнки, але одного дня п’ятирічна дівчинка принесла мені малюнок з мертвими людьми. Я була схвильована та розповіла про це нашому психологу на їм’я Крістіан Андрей, який постійно сюди приїжджає. Він пояснив мені, що малювання – це спосіб, яким маленькі діти виражають те, що їх турбує», – говорить Роксана Якоб.
„Мамо, ракета! Вона прилетіла сюди за нами!”
Марина Кожухар – українка. Вона вивчала румунську мову з дитинства у селі, де нею говорили усі мешканці. Вдома вона була вчителькою англійської мови, а зараз працює вихователькою в освітньому центрі Pipera. Вона поїхала у Румунію з трьома дітьми та чоловіком. Родина знайшла квартиру неподалік від аеропорту Отопень (Бухарест).
«Коли ми туди приїхали, один літак заходив на посадку та мій середній син вигукнув: Мамо, ракета! Вона прилетіла сюди за нами!», – пригадує Марина. Її колега, Алла Мунтяну, понад два десятиріччя вчителювала в Ізмаїльському селі. Коли вона працювала вдома, її робота була набагато простішою. Зараз Аллі доводиться вчити дітей-біженців, як і вона сама. «Відчувається неабияка різниця між дитиною, яка не мала турбот, і дитиною, яка тікала від війни. Тепер ми мусимо добре подумати перед кожним уроком. Якщо є якийсь матеріал про родину, батьків або бабусь з дідусями, необхідно спитати кожного: Чи все добре з родиною? З усіма все гаразд?» Її колега, Марина Кожухар, додає: «Ми обережні, щоб те, що ми говоримо, не було занадто близько до серця. Деяких струн серця ми намагаємося не торкатися».
Стежок, що приведуть тебе до спогадів, страхів чи смутку багато, і ти ніколи не знаєш напевно, коли звук, зображення, слово або запах наведе тебе на одну з них. У Бухаресті весна, на вулицях юрма продавців квітів та людей з букетами. «Скрізь пахне гіацинтами, і цей запах повертає мене додому. У нас було повне подвір’я гіацинтів», - розповідає Марина Кожухар.
