Сотні тисяч людей загинули або були поранені під час війни в Україні, але окрім фізичних ран, є й ті, невидимі – психічні травми. За оцінками експертів ООН, 1,5 мільйона українських дітей схильні до ризику розвитку депресії, тривоги, посттравматичного стресу та інших проблем із психічним здоров'ям, які можуть супроводжувати їх протягом життя. Олена Коваленко до війни займалася психотерапевтичною практикою в Києві, нині присвячує свій час допомозі підліткам й жінкам, які в ході війни знайшли притулок у Клужі. Організовує групові терапевтичні сесії, та працює працює індивідуально. У своїх практиках Олена використовує методи нейронауки і арттерапії.  Олена пояснює чому саме підлітки найбільш вразливі, та як війна триватиме у свідомості солдатів, які повернуться додому, в мирний час..

WSJ: Яким є дитинство під час війни? В Україні залишилися багато дітей та сімей, які не змогли втекти від війни або, вирішили залишитися вдома.?

Все живе запрограмоване на те, щоб поставити своє життя вище всього. Щоб вижити. Коли ти дитина, то не можеш вижити без дорослих. Війна – це страшно для всіх, але щоб вижити дитині під час війни, їй самій доводиться стати дорослою. Оскільки ти більше не можеш покластися на дорослих, які забезпечували безпеку і комфорт, як це було раніше. Розум дорослої людини зайнятий власним виживанням, тому нема простору для дитинства. Ні навколо себе, ні в середині себе. У тебе нема часу, слушного моменту, рамок для цього. Нема часу бути наївним. Життя просте – Виживай! Зосередься на основному – де будеш спати, що будеш їсти, що одягнеш, оскільки ти втік від бомб в одній футболці. 

Що може відбуватися у свідомості дитини, що заважає їй бути... дитиною?

Коли світ навколо стає небезпечним, коли бачиш, як падають ракети, коли стаєш свідком бойових дій, твій неокортекс вимикається. Або, неокортекс – це все те, що робить нас людьми. Без нього наш рептильний мозок та лімбічна система переходять у режим підвищеної активності. Саме вони займаються боротьбою за виживання – коли ми живемо в страху, вони наповнюють організм адреналіном та кортизолом. «Бийся або тікай». Коли ви переживаєте травматичні події, ви не думаєте про глибокі речі, почуття, емоції. Якщо живеш в місці де ведуться бойові дії, то твій рептильний мозок спрацьовуватиме знову й знову. Знову й знову. Це те, що не можеш контролювати, те, що функціонує тому, що ти людина. 

Коли відчуємо ці травми?

Через декілька років, можливо. Це залежить від багатьох речей. Як тільки ти відчуваєш себе в безпеці, неокортекс знову активується, і всі ті почуття та емоції, які ти ігнорував, вийдуть назовні. Вони переповнять твою психіку.

Хто найбільш психологічно вразливі?

Підлітки. У підлітковому віці ви вже переживаєте життєву кризу – ти вже не дитина, але ще не дорослий. Ви розчаровані у своїх батьках, відчуваєте потребу відокремитися від них, намагаєтеся «підживлювати» себе іншими прикладами, іншими дорослими, блогерами, знаменитостями, ким завгодно. Ти більше не відчуваєш твердого ґрунту під ногами, намагаєшся осмислити навколишній світ. Відчуваєш себе «вирваним з корінням». «Хто я в цьому світі? Що мені підходить? Що мені не підходить?».

А війна додає ще більше хаосу в їхній і без того нестабільне життя.

Весь їхній світ зруйнований. Все стає непередбачуваним і небезпечним. Більшість людей відчувають себе самотніми та покинутими, не здатними вірити в прості речі. Вони гадають, що можуть покладатися тільки на себе, ні на кого іншого. Вони «відключаються». «Щоб вижити, я маю якось втекти від цього непередбачуваного життя».

«Відключення» – означає втеча?

Ні, це щось інше – No, this is something different – це альтернативний стан свідомості (n.r. Alternate state of consciousness). Це один з видів «freezing». Блокування. «Це відбувається не зі мною», «Я живу так, ніби дивлюся кіно». Або «Ніби бачу своє життя у вікні».

Чим це спричинено?

Травматичним шоком. Коли твій неокортекс вимикається, ти спочатку потрапляєш в стан блокування. Так зване «Freezing», який є ознакою, що стрес якому ти піддався, був травматичний. Це може тривати лічені секунди, але за цей час ти перестаєш відчувати своє тіло – відключаєшся від нього, твої емоції зникають. Відчуваєш себе мертвим, ніби не існуєш. Ендорфіни роблять свою справу – виступають, як заспокійливе для твоєї психіки. Після «freezing» відчуваєш цей змінний стан свідомості. Далі йде епат «automatic reply», й кінцевий – «self-repair».

Як ви допомагаєте підліткам подолати травми війни?

Я працюю у Клужі, як з групами підтримки та й індивідуально. Взагалі, молодь, яка тут перебуває, виїхала вчасно – вони не були свідками деяких жахливих речей. Але, не дивлячись на це, я часто чую від них – «Я розумію, що знаходжусь тут, але відчуваю ніби моє життя – це фільм, який я дивлюся». Їм здається, що вони не проживають життя, що це відбувається десь там, а вони просто спостерігають.  Все що ми можемо зробити для них – це приділити їм всю нашу увагу, бути відкритими, бути поруч. Їм потрібні обійми. Не просто фізичні обійми, а емоційні. Їм важливо відчувати увагу, важливо знати, що вони мають значення. Завдяки цьому є шанси, що психологічні шрами не залишуться.

Що може стати для них прихистком?

Залежить від темпераменту. Хтось переглядає фільми. Хтось підтримує зв’язок із друзями, які залишились в Україні. Хтось намагається знайти нових друзів, та займатися справою, яка має сенс для них.  Дехто страждає на розлади харчової поведінки – вони їдять багато, нав'язливо. А хтось малює. Існують багато «прихистків».

І як вони сприймають те, що їхні батьки на передовій, воюють?

Хтось звичайно, що наляканий. Інші воліють не говорити про це. Сьогодні говорила зі своєю подругою із Києва, яка має двох синів підліткового віку. Вона мала суперечку зі старшим сином, котрий сказав – «Мамо, я ненавиджу війну. Так не має бути. Ми не можемо робити зло іншим людям». Підліток не міг змиритися з тим, що, з одного боку, люди живуть нормальним життям у столиці, ходять у кафе тощо, а з іншого – над їхніми головами літають ракети, а бійці повертаються з фронту без рук і ніг. «Війна чи життя? Що я обираю?» – запитує він. Частина нашої психіки намагається ігнорувати негатив і зосереджуватися лише на позитиві. Мама намагалася пояснити сину, що росіяни погані, а україніці мають боротися. З розмови я зрозуміла, що ми, дорослі, часто намагаємося навіяти дітям, які емоції їм переживати, та як реагувати так, як ми хочемо. Але, ми повинні мати відкрите серце та ясний розум до них. Всі ваші реакції на те, що відбувається навколо, насправді позитивні. Справжні.

Як молодші діти сприймають те, що відбувається?

Багато, що залежить від дорослих, які їх оточують, і як вони справляються зі стресом. Наскільки вони емоційно стабільні, як поводяться в певній ситуації. Наскільки вони здатні забезпечити дітям достатньо безпечне психічне та фізичне середовище. І звісно ж – передбачуваність. Оскільки дітям потрібна дисципліна, розпорядок і чіткі межі. 

Отже, більшою чи меншою мірою, діти переймають травми своїх батьків?

Так. Це називається – трансгенераційна травма. Як член спільноти, ти не можеш відокремити себе від проблем спільноти. А старі травми провокують нові. Це як намисто з травмами. Якщо перерізати стрічку, то впаде перша намистина, і раптом впаде друга, третя, й так далі. Цей процес не можливо зупинити, поки не впадуть всі. 

Післявоєнне озброєння. 

Коли настане мир, війна все одно триватиме в українських домівках у вигляді посттравматичного стресового розладу. Ми поборемо це через пару поколінь, оскільки програм для допомоги бійцям, які повертаються додому дуже мало. Коли солдати воюють, цінність життя дуже сконцентрована. Дистильована. Відчуваєш напруга у повітрі, тебе переповнює адреналін. Відчуваєш, що відбувається навколо, всіма органами чуття. Ти усвідомлюєш. Ти вивчаєш все. Потім раптово настає мир. Ти вийшов з окопів, мусиш відвести дитину в садок… Справді? Немає нічого життєво важливого в тому, щоб відвести дітей в дитячий садок. Це не має жодного сенсу для людини, яка зациклена на виживанні.

Чи зустрічала ти такі випадки?

 Я спостерігала за цим в дитинстві, пізніше як терапевтка. Я виросла в 90-х років в Бахмуті – шахтарське місто працьовитих людей. Ми жили в багатоповерхівці на 200 квартир. Я пам’ятаю, що в нас був сусід, який воював в Афганістані. Він став залежним від горілки. Всі його уникали. Ніколи не знали коли він п’яний, а коли ні. Він міг вискочити з нізвідки, раптово стати агресивним. Я ніколи не знала, що його провокувало на це. У 2013 році на Донбасі під час курсів з травмотерапії, були військові, які казали – «Ну, я повернувся з війни. І що ви хочете, щоб я пішов на каву і поспілкувався з друзями?». Багато розчарувань. Вони тратили сенс життя.  

Як залежні від наркотичних засобів, коли раптово припиняють вживання.

Уявіть собі. Всі військові повернулися додому, виходять в місто, їдуть в автобусі, трамваї.  Ніколи не знаєш, яка реакція може бути на це. Вони відключаються й починають бити, розбивати, трощити. Ніколо не знаєш, що їх може спровокувати – гучна музика, різкі жести чи поплескування по спині, або дитина, яка грається в «пікабу»!.

Як трансгенераційні травми вплинули на українців? На тебе особисто?

Ми жили в Радянському Союзі довше, ніж ви – це величезний травматичний стрес, який позбавив нас емоцій. Наприклад, у дитинстві мене ніхто ніколи не питав, як я почуваюся. Цього питання не існувало. Нікого це не хвилювало. Всіх хвилювало, чи маєш, що взути, що одіти, та чи достатньо їжі є. Люди не думали про емоції. Про травми. «Які травми, коли не маєш, що покласти на стіл!» На додачу до цього існувало ще одне упередження – якщо ти недостатньо хороший для суспільства, воно тебе відторгне. Наша система освіти базувалася на тому, щоб догоджати іншим. Оскільки поодинці не виживеш. Бути ізольований – означає смерть. Мене, як і інших у моєму суспільстві, вчили слідувати правилам ззовні, а не правилам всередині себе. Це те, що відбувається, коли суспільство не має достатньо зрілого колективного мислення, коли ти як особистість не наважуєшся слідувати за своїм справжнім «я», коли вчишся не довіряти собі – коли вигадуєш нові правила, щоб догодити комусь. Тому що коли втрачаєш зв'язок із самим собою, твій внутрішній компас зникає, твоя сміливість зникає. Ми, українці, як суспільство, жили так до 2000 року. Потім відбулася перша революція, згодом анексія Криму, війна на Донбасі. На додачу до всього, дві економічні кризи та пандемія. Кожного разу, коли намагалася піднятися, з'являлося щось непередбачуване, що тягнуло вниз. Ми знову опинялися в ситуації, коли доводилося боротися за задоволення своїх базових потреб. Вижити. 

До твого кабінету заходить пацієнт – «Колективна особистість». Хто вона? З чим стикнулася?

В моєму уявленні – це молода дівчина, підліток, майже доросла. Вона почувається трохи розгубленою, але досить сильна, щоб впоратися з тим, що відбувається. Вона постійно знаходиться в пошуку розв'язання проблем. Але,  відчуває, що світ нестабільний, непередбачуваний. І дуже сильно переживає, бо не бачить загальної картини. Щось бракує. Вона потребує безпечне місце, куди можна перенести свій біль і страждання, зробити ковток свіжого повітря, де можна перепочити. Відпочити від війни. Їй потрібно відчути, що вона достатньо хороша така, яка є – що нічого нікому не потрібно доводити. Що вона мусить і може бути собою.

Чи знайшла вона те надійне місце?

Вона в русі. Однією ногою в підлітковому віці – нестабільному віці, але іншою, передньою ногою стоїть на стабільному фундаменті. Це внутрішня стабільність. Свобода. Прийняття. Зв’язок з навколишнім світом. Відчуття, що більше нікому, нічого не потрібно доводити, що можна бути собою. 

Як травма може спрацювати на твою користь?

Це називається «посттравматичний ріст». Тоді, коли усвідомлюєш травму, коли опрацьовуєш всі емоції, коли бачиш речі такими, якими вони, та усвідомлюєш, що сталося, які емоції переживав, та чому ти можеш навчитися в цій ситуації – тоді відбувається посттравматичний ріст. У суспільстві це проявляється через культуру – музика, література, кіно, мода тощо. Особливо після 2013 року, коли розпочався конфлікт на Донбасі, в Україні спостерігався культурний бум. Місцеві гурти переймали фольклорну тематику, одяг з фольклорними мотивами, такі речі стали модними, хоча раніше не користувалися популярністю. Це сприймалися як речі для людей похилого віку, для чужинців і неосвічених. Ти розумієш, що ріст починається тоді, коли стаєш незалежним, коли знаходиш і захищаєш свою внутрішню ідентичність.

Чого тебе, як людину і як професіонала, навчила війна?

Я дізнався, що війна пробуджує те, що завжди було в середині нас, але ховалося під маскою. За обгорткою. Війна витягує на поверхню старі травми, старі історії. Розкриває сутність. Ти ніколи не знаєш, як війна змінить людину. Я знаю людей, які досить сильні, щоб адаптуватися й вони почуваються краще, ніж до того. Оскільки війна змусила їх відфільтрувати, що важливо, а що ні. Війна навчила мене, що «дім» – це не твій фізичний будинок. «Дім» – це відчуття. Все що має значення – це твій внутрішній дім.