Від початку війни в Україні, до Румунії прибули десятки тисяч українських дітей разом зі своїми батьками – покоління, для якого майбутнє виглядає похмуро. Їхні можливості, навіть у разі поразки росії, мінімальні – зруйновані школи та інфраструктура, вчителі, розкидані по всьому світу. Перспективи тривалої війни, війни на виснаження, кидає ще більшу тінь на молодь, якій доведеться очікувати роками, допоки зможуть повернутися до нормального життя.

За даними ЮНІСЕФ, шістнадцять місяців війни в Україні перервали навчання для понад 55 мільйонів дітей – це близько 90% дітей, які навчаються в Українських школах. Крім того, російське вторгнення розпочалося після дворічної пандемії, під час якої всі країни були змушені повністю переосмислити свої методи викладання та відвідування занять. В цей період «homeschooling» мав великий попит. І все більше сімей організовували навчання своїх дітей так, щоб воно відповідало шкільній програмі та санітарним нормам. 

Отже, на початку війни 2 мільйони українських дітей мали доступ до дистанційного навчання, а 1,3 мільйона були на змішаній формі навчання, але постійні обстріли системи електропостачання та об’єктів енергетичної інфраструктури спричинили масштабні відключення електроенергії, що негативно вплинуло на освіту. Як наслідок, майже кожна дитина в Україні залишилася без постійного доступу до електроенергії, а це означає, що дистанційне навчання стало постійним викликом.

За даними Міністерства освіти й науки України, російські ракети зруйнували 400 українських шкіл та освітніх центрів, а понад 2700 – були пошкоджені. Однак за останні кілька місяців близько 51% українських шкіл розпочали очний навчальний процес, де школи у разі російської атаки повинні забезпечити дітям безпеку. В результаті, підвали були облаштовані під укриття, де діти можуть вчитися й соціалізуватися. 

Ситуація з більш ніж 1,8 мільйоном українських дітей, які проживають за кордоном, не набагато краща. Багато хто знаходиться в різних країнах, як, наприклад Румунія, де їм не можуть, навіть тимчасово, надати можливість вчитися рідною мовою, що ускладнює доступ до акредитованого навчання під час війни. 

Зрештою, досвід системи освіти, яка зазнали вимушеної реорганізації під час пандемії та дворічного локдауну, нині став несподіваною перевагою. Ще до початку війни, Ірина Єцкало з м. Ніжин, що на півночі України, розробила онлайн-платформу «School Navigator», де батьки могли знайти та обрати найкращу форму навчання для їх дітей. Серед численних запропонованих можливостей –  «homeschooling», дистанційне навчання, онлайн і очне навчання.

З початком повномасштабного вторгнення, Ірина виїхали з України й опинилася в Тімішоарі, де, як і багато її земляків, присвятила себе своїй громаді. За підтримкою Молодіжного фонду повіту Тіміш (МФПТ) Ірина використовує всі свої тісні контакти, які встановила в рамках свого проєкту, щоб дати молодим українцям можливість продовжити навчання рідною мовою. Вона – одна з власниці «Ukrainian Kids Hub», де працюють 11 людей – школа, як дім, але далеко від дому. Більш як 100 українських дітей, від початкової школи до старшої, продовжують навчання за акредитованою програмою освіти МОН завдяки зв’язкам Ірини з вчителями, які залишилися в Україні, та із тими, хто виїхав до сусідніх країн. За підтримкою МФПТ цей простір отримав фінансування від ЮНІСЕФ.

Ірина познайомила мене з декількома учнями, які навчаються в «Ukrainian Kids Hub». Першими були молодші школярі, яких я запросив до розмови – це група з 12 учнів, які хотіли поговорити про політику, натомість я попросив розповісти, що подобається їм в Тімішоарі, що не подобається, й що робитимуть коли повернуться додому.

Софія: Мене звати Софія і я з Дніпра. Мені дуже подобається «Ukrainian Kids Hub», подобається Тімішоара та Румунія. Тут я почуваюся наче пташка – це дуже добре. Добре, що Румунія нас підтримує, що нам допомагають, і що ми живі, а не перебуваємо під кулями в Україні. 

Тимофій: Я Тимофій. Мені дуже тут подобається – тут класно. Я помічаю багатьох румунів, які знають, як буде «привіт» українською та інші слова. Мені це подобається. Круто коли, в чужій країні знають твою рідну мову. 

Соломія: Мене звати Соломія, мені дуже подобається Румунія, «Ukrainian Kids Hub» і Тімішоара, також подобаються багато інших міст Румунії. Тут дуже весело, маю багато друзів. Друзі зі школи та всі решта завжди граються зі мною. Мені не подобаються світлофори, тому що доводиться чекати по дві години. 

Матвій: Я хочу зустрітися зі своїм братом, дуже хочу побачити тата, також – Катю. Мій брат зараз в армій, але оскільки війна вже почалася, він мав би бути дома. 

Що в першу чергу ви б хотіли зробити, коли повернетеся додому?

• Поцілувати землю!
• З’їсти морозиво «Monako»!
• Поцілувати землю й поїхати додому.
• Зустрітися зі всією родиною. У повному складі!
• Поїхати у своє рідне село.
• Поїхати до бабусі, відпочити, погуляти й все.
• Поцілувати землю, обняти всі свої іграшки та поцілувати Фібі – моя кішка.
• Хочу побачити свою старшу сестру й з’їсти нормальні суші. 
• Хочу побачити Зеленського.
• Хочу побачити свого старшого брата!
• Хочу покататися на своїх нових роликах, які купив в Румунії.
• Хочу обняти тата.

Після чого я поспілкувався з Ритою і Василиною – учениці 10-а класу. 

Подумайте, будь ласка, щоб ви зробили, щоб ви постаралися зробити, які конкретні дії, думки, розмови, для того, щоб в майбутньому передбачити подібну війну. І як ви думаєте, що варто зробити зараз?

Рита: Першим ділом – весь світ має нам допомогти виграти цю війну, а росія повинна відповісти за скоєний злочин, так щоб цілий світ побачив, що людям доведеться дорого заплатити за втрату багатьох людських життів. Не тільки за те, що зруйнували, але й за знущання з людського життя. Гадаю, що можна порівняти з Другою світовою війною, оскільки зараз в 10-му класі ми вчимо, як все відбувалося. Мені стає моторошно від почутого й коли задумуюся про ці події. Нині відбуваються ті ж самі події, й думаю, що їм варто заплатити за скоєне, так само як у Німеччині зараз. Усі шкодують, що тоді… тоді не було радіо, чи щось подібне, тому вони не знали, що відбувалося, але зараз німці відчувають сором за те, що відбувалося в їхній країні та за скоєне. Сподіваюся, що Росія та російський народ відчують те ж саме, і це ніколи не повториться.

Василина: Перше про що я подумала – це те, що Росія має заплатити за скоєне. Я не хочу, щоб війна закінчилася й все було як раніше. Хочу, щоб вони дійсно відчули те, що зараз відчуває Німеччина, що відчуваємо ми, як це неприємно.

Чи могли б ви подумати, що мрії, які у вас були до війни, не змогли б зробити світ кращим? Запобігти війні та зробити щось добре у цьому світі — це, в основному, причинно-наслідкові зв'язки. Тому можливо, ви не вірите, що те, що робите зараз, має значення, але знайте – це важливо. Я хотів би, щоб ви розповіли, що запланували на майбутнє, про ваш майбутній шлях

Рита: Ну, я хочу повернутися в Україну, хочу допомагати, займатися волонтерською діяльністю для українців, і робити все, що стосується цього.

Василина: Найперше, думаю, що коли ми виростемо, то маємо виховати свої дітей  правильно та толерантно. Також я хочу займатися журналістикою, або курсами літератури і, можливо, в майбутньому писатиму статті про те що було, як було, та чому це більше не має повторитися. 

Майбутнє України, як і будь-якої країни, тісно пов'язане з підготовкою нових поколінь, яким доведеться відбудовувати країну після війни. Як для вимушено переселених людей, так і для адміністративних українських структур, важливо докладати постійні зусилля задля забезпечення якісної освіти, яка буде корисною як для них самих, так і, насамперед, для суспільства, незважаючи на нестабільне сьогодення. Це рішучість нації, яка зрозуміла, що без цілковитого залучення на всіх рівнях майбутнє не може існувати. Тим більше, що майбутнє будується й перебудовується відповідно до нашого поточного вибору.