Андрій, Марія та їхній п'ятирічний син Віктор, молода сім'я з Росії, одна з тисяч родин, які покинули свою країну після початку війни з Україною. Вони залишили все та приїхали до Клужу, де вже кілька років живе батько Андрія. З цими місцями пов’язана давня історія: прадід Андрія народився поблизу Турди і помер у Росії після того, як потрапив у полон під час Першої світової війни.

Занадто тепло як для середини січня, відчувається весна. Схвильований Іоан Поп очікує за розсувними дверима в зоні “Міжнародних прибуттів”. Вже півгодини він стоїть нерухомо, в той час як усі розійшлися. Всі, крім тих, на кого він чекає. Іоан приготував голубці, які були ще теплими, але тепер холонуть.

Він здригається коли бачить, що йде невістка. Вона разом з митником. На обличчі Іона помітна тривога. Ввічливий, але підозрілий працівник митниці запитує його, чи знає він цю дівчину.

«Звичайно, вона моя невістка! Її чоловік – мій син. Віктор, їхній син, — мій онук!»

За цим були відповіді на інші запитання: мета візиту, на скільки днів і де зупиняться в Румунії. Іоан Поп відповідає на них усіх. Раптом наважується: «Будь ласка, це мої діти. Вони приїхали до мене. Голубці стигнуть..»

Тридцять хвилин потому, перед розсувними дверима в зоні «Міжнародних прибуттів», в аеропорті, названий іменем клужського кріпака, Іоан Поп вперше тримає на руках свого онука. Досі він бачив його лише на фотографіях та у WhatsApp.

Марія, Андрій і маленький Віктор мають російське громадянство. Вони втекли з країни, як і сотні тисяч інших, після того, як Путін оголосив мобілізацію наприкінці вересня.

Вони в дорозі вже 3 місяці.

«До свіданья, мама»

В останню неділю вересня, Марія та Андрій схвильовано розповідають: За кілька днів до того Путін оголосив часткову мобілізацію. Андрій, який останніми днями працював удома, почув, що хлопців на роботі попросили заповнити якісь папери. Він знав, що це означає, знав, що в понеділок дійде його черга.

“Андрію, якщо ми не поїдемо сьогодні, то не поїдемо ніколи”, – сказала йому Марія. Він погодився. Вони дістали свої сумки та почали збиратися. Але з чого починати, якщо змушений піти з дому не знаючи, коли повернешся? Розставляєш пріоритети. Спочатку одяг дитини, потім кілька іграшок, рюкзак з мікі маусом. Їжа, вода. Тим часом на зовнішній жорсткий диск копіюються документи, фотографії. Андрій склав свої фотоапарати (він захоплюється фотографією), проектор, ноутбук, цінні та дрібні речі. Згодяться для продажу, у разі потреби. В останній момент вирішили взяти з собою зимові куртки.

За кілька годин, близько десятої вечора, всі троє були з усіма речами в машині. Андрій набрав на екрані телефону пункт призначення «Єреван». Дорога — це ця кольорова лінія, 15 годин, по той бік кордону. Натискає «ОК» і вкладає телефон у тримач на приладовій панелі.

Марія зателефонувала мамі, сказала, що вони будуть проїжджати повз її будинок і попросила щоб та вийшла до вікна. «Ми зупинилися, привіталися помахом руки... Ми не вийшли з машини, щоб не гаяти час за розмовою… Так ми трохи поговорили. Я сказала «Бувай, мамо!» і поїхали. Нам треба доїхати до кордону» – розповідає Марія. Тоді на її очі навернулися сльози. Вона плаче щоразу, коли згадує цей момент.

Чотири метри в день

Андрій був за кермом усю ніч. Очі горіли, але адреналін змушував його їхати далі. Поліцейських постів було так багато, що він все не міг їх об'їхати, навіть якщо їхав об'їзними дорогами. Десь екіпаж взагалі зупинив рух. Просиділи три години.

«Ми хвилювалися, думали, що нас розвернуть. А вони просто хотіли грошей», – з огидою розповідає юнак.

Уранці вони прибули до Владикавказу, міста біля підніжжя Кавказьких гір у Північній Осетії. Звідти зазвичай близько півгодини до митниці

«Коли доїхали до Владикавказу, черга з автомобілів, які хотіли перетнути кордон, була 20 кілометрів завдовжки, – згадує Андрій. Вони не могли повірити, що стільки людей водночас виїжджають з країни. Молодь, яка рятувалася від мобілізації, сім'ї, які хотіли залишитися разом, люди, для яких єдиною формою протесту проти Путіна був від'їзд

Андрій, Марія та Віктор простояли в черзі три ночі. Андрій майже не спав, щоб бути напоготові на випадок, якщо колона рушить далі. Вночі було дуже холодно. Як добре, що вони взяли куртки з собою!

Віктор не носив своє зимове пальто з минулого року і тепер видно, як рукави чотирирічного стали на кілька сантиметрів коротшими для нього, п'ятирічного. Найбільше розчарування було, коли зрозуміли, що минув ще один день, а вони проїхали чотири метри, десять метрів, шість метрів. Все більше людей лишалися без пального, води, їжі, засобів гігієни. З'явилися шахраї, які продавали все це за захмарними цінами. 

«Пішохідний перетин кордону був заборонений, натомість дозволялося на велосипеді. Тому орендували велосипеди, для перетину кордону, за 1500 євро. Ти в'їжджав на велосипеді в Грузію, там лишав його в когось, хто переправляв його на російську сторону, де знову могли його орендувати, і так по колу»

Ходили різні чутки: що кордон збираються закрити, що хтось впав у прірву, дитина загинула, оскільки швидка не змогла туди доїхати, або що жінка народила, поки чекала в черзі. 

На той час коли до них дійшла новина, що сім'ї з дітьми можуть перетнути кордон пішки, в них вже закінчилася їжа. Вирішили залишити машину.

Йшли пішки вісім годин, з 8 ранку до 4 вечора, з Віктором на руках. Передаючи його від одного до іншого. Навколо: бруд, запах сечі, лайна. Були виснажені, і хлопчик час від часу втрачав терпіння та починав плакати. Щоб полегшити шлях, батьки вигадували всілякі ігри. Такі як: «Хто перший дістанеться до будинку з червоним дахом», «Вгадай, що це за дерево таке цікаве?». І багато іншого, що допомагало відволікатися навіть батькам.

Дійшовши до кордону, почули, як митники кричать людям: «Зрадники!»

Стали в черзі для жінок з дітьми, аж раптом позаду почули гуркіт потужного двигуна. Поміж потоку машин на них насувався армійський бронетранспортер – страшне видовище

«Біля кордону розгорнули пересувний військовий комісаріат. Нас звіряли по списку. ули люди, які вже були у тому списку, солдати котрі не могли пройти, їх відправляли назад.»

Оренда з високим ризиком

Велика кількість росіян, які перетинали кордон з Грузією та Вірменією, призвела до зростання цін на оренду житла у п'ять разів. Гідне приміщення ставало дедалі важче знайти. «Вірмени та Грузини думали, що до них їдуть багаті люди, бо знали, що багато ІТ-спеціалістів втекли. Але вони не подумали, що багато ІТ-шників, також залишилися без роботи", – каже Марія.

Андрій, Марія та Віктор за три місяці змінили шість помешкань. Спочатку знайшли житло, де сильно пахло розчинником і не було опалення. Потім їх прихистила добра жінка, яка облаштувала їм місце для ночівлі на підлозі кухні. Згодом знайшли кімнату в іншого господаря – це була комірчина площею чотири квадратних метри без вікон. Вони жили два тижні в хостелі, де смерділо газом. Через кілька днів після того, як вони звідти виїхали, стався вибух, і люди потрапили в лікарню. Нарешті, після трьох місяців очікування, отримали візи, а на останні гроші та кілька кредитів вони купили квиток на літак до Клужу.

Румунські та українські корені

Іоан Поп народився та виріс у Росії. Батько його матері, дідусь Іона, був родом з Турди. Під час Першої світової війни він потрапив у російський полон і був вивезений на примусові роботи на Урал. Через сім років зустрів молоду українку, просту сільську дівчину з маленькою дитиною, овдовілою війною. Вони одружилися і народили двох дітей.

Дід Іоана, прапрадід Віктора, все життя намагався повернутися до Румунії, до своєї родини, але влада не дозволила йому це зробити. Наприкінці 1930-х років, перед початком Другої світової війни, його оголосили ворогом народу, заарештували й стратили. 

Через 90 років Іоан Поп здійснив свою мрію: повернувся до Румунії та отримав громадянство. Тепер, під впливом війни, повернулися його син і онук.

На вішаках у маленькій квартирі Іона Попа висіли дві зимові куртки та ще одна, яка була вже замала. Минув місяць відтоді, як Віктор вперше обійняв дідуся, а зараз грається кубиками, поки батьки вчать румунську з Іоаном. 

Він навчає їх румунської мови з ксерокопії російсько-румунського підручника 1982 року видання. «Багато років тому я віддав цілу заробітну плату за цей примірник. Ледве натрапив на нього, звідти вчився і я. Важко знайти румунські підручники для росіян», – каже він.

З тих же А4 сторінок, у віці понад 50 років, і він вчив румунську, коли вирішив покинути Росію та переїхати до Клужу, щоб віднайти тут своє коріння.

Розгорнуті зошити Андрія і Марії лежать на столі. У Марії гарний почерк, натомість Андрій не надто пишається своїм. Каже, що більше звик до клавіш. 

Віктор щойно, біля них, закінчив будувати будинок з кубиків. 

«Смотри, я сделал дом!» (Дивись, я зробив будинок!)

«Дом – це будинок», - каже Іоан румунською, повільно торкаючись до нього пальцем. «Клуж - дом»

Примітка: Для забезпечення захисту людей, згаданих у цій статті, ми змінили їхні імена та деякі особисті дані.

ПОВ'ЯЗАНО

Мобілізація на кордонах

Наприкінці вересня 2022 року, після оголошення часткової мобілізації, 261 000 чоловіків покинули Росію, повідомляє Reuters. 

Росіяни прибули до Румунії

30 000 громадян Росії здійснили транзит через Румунію з початку війни в Україні, що менше, порівняно з минулим роком. З них майже 500 виявили бажання залишитися в нашій країні (джерело: INS, via Pro TV)