Через війну, більшість українських журналістів знайшли притулок в Румунії, де в подальшому змогли продовжити свою діяльність в місцевих редакціях завдяки румунським колегам, які долучили їх до своїх команд. Однією з таких редакцій є Context.ro – платформа, заснована у 2022 році журналістами Аттілою Біро і Крістіаном Ареєм Леонте та британським журналістом Стівеном МакГратом. Ця команда журналістів, від початку війни, реалізує проєкти для журналістів-біженців.
30-річна Яна Скорина – журналістка, яка після багатьох зупинок опинилася в Румунії. Яна народилася в Луганську, тому вже протягом багатьох років знайома з війною. Поки її сім'я перебувала на Донбасі, Яна поїхала на навчання до Криму.
Жадібність імперіалістичної Росії переслідувала її постійно, тому після закінчення університету вона отримала диплом, якого не хотіла ні вона, ні її однокурсники – він був виданий російською державою, яка тим часом анексувала Крим. Яна соромиться папірця, в якому вказано, що дівчина закінчила російський навчальний заклад, тому під час пошуків роботи ніколи його не показувала, а в її резюме зазначено лише атестат про закінчення школи.
Життя налагодилася після закінчення навчання для Яни та її сім’ї, які переїхали до Києва. Весела, дуже комунікабельна і схильна в першу чергу знаходити хороше в людях Яна – працювала 10 років на розважальному телебаченні, слухала історії людей, записувала інтерв’ю з і про них. Сміючись і розважаючись вона перетворила свою роботу в місце пошуку позитивного, смішного, доброго.
Одного разу, карусель позитивних емоцій, які були на роботі, перевернулися з ніг на голову, коли Яна була далеко від України, в той час як російські війська увійшли в Бучу, де жила її мати. Росіяни знищили населення маленького містечка поблизу Києва, а фотографії зарізаних, зв'язаних і гниючих тіл мирних жителів, розкиданих по вулицях, вразили світ. Жахіття, скоєні росіянами, прикрасили путінський Кремль звинуваченнями у воєнних злочинах, масових вбивствах і, часом, геноциді від десятків лідерів всього світу, також до відкриття розслідування в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі щодо злочини скоєні проти людяності.
Яна була в безпеці, але спустошена пеклом, з якого вона не могла витягнути ані матір, ні кота. Протягом двох тижнів, поки тривав «російський прорив» у Бучі. Мати Яни виходила з підвалу, де вона сховалася, лише на кілька секунд щодня, і лише для того, щоб запевнити доньку, що вона все ще жива. Щодня дитині здавалося, що вона чує маму востаннє. Нестерпно, страшно … і диво – так Яна описує час перебування жінки в Бучі, доки зрештою українці звільнили місто й жінка змогла врятуватися.
Російське вторгнення застало Яну та її хлопця за кордоном, так як протягом півроку вони переїжджали з країни в країну, з Німеччини до Хорватії, потім до Албанії та Чорногорії, з вірою, що війна закінчиться швидко й вони повернуться додому. Як і вони, мільйони інших українців чекають на це з валізами під дверима і намагаються змиритися з ідеєю інтеграції в інше суспільство. Вони бояться, що з їхнім розчиненням у приймаючій країні зникне надія на те, що вони все ще можуть мати «дім» в Україні.
«Ми – не біженці»
Яна не вважає себе біженкою і вірить, що використання цього терміну щодо її співвітчизників, які втекли від війни є неправильним. Оскільки, за її словами, біженство передбачає неможливість повернутися у свою країну, в той час україніці отримують тимчасовий захист – це те, що відрізняє їх. Насправді, відповідно до словника, біженець – це людина, яка залишає окуповану територію, тікає від небезпеки та шукає підтримки або притулок в іншому місці. Вона почувається ображеною й відчуває біль, коли її називають біженкою, тому що це означає, що вона не зможе повернутися додому.
Яна каже, що «низько схиляє голову» перед всіма волонтерами і всіма тими, хто допомагає її країні та тим, хто шукає притулку від війни. Але дівчину дратує, коли іноді чує, що «румуни втомилися» допомагати Україні або українцям, адже її країна стала «щитом Європи».
У серпні 2022 року Яна вирішила залишитися працювати та перечікувати війну в Румунії, незважаючи на те, що окрім Трансільванії та Дракули, більше нічого не знала. Її вибір був прагматичним, адже вона знаходиться по сусідству з країною, де живуть її мама та друзі, тож при нагоді зможе швидко їх навідати.
«Схожа ментальність» допомогла Яні швидко знайти подібності між її та нашою країнами, для кращого емоційного комфорту. А щільна стіна між абетками, писемністю й мовами, була зруйнована «англійською, якою говорять всі румуни, на відміну від інших країн». Вона вважає, що румунська частина Карпат – більш «велична», аніж українська частина, пейзажі «приголомшливо красиві», а гори стали «їхньою силою».
Бухарест нагадує їй Київ, інколи Харків, місцями Одесу, хоч без виходу до моря. Культ румунської кави – спадщина Османської імперії, що простягалася півтисячоліття до Дунаю, здається їй «прикольним» і не дуже поширеним деінде. У Бухаресті люди більш розслаблені та «нікуди не поспішають» порівняно з Києвом, вважає Яна.
Однак високий рівень забрудненості в Бухаресті, залишені скрізь екскременти домашніх тварин і сміття, яке розкидане на тротуарах, затьмарюють образ європейського Бухареста, сформований журналісткою: «У Києві такого не побачиш», – каже вона.
Деревина і старі будівлі
Здійснивши свою дитячу мрію і керуючи власними рішеннями, Яна стала журналісткою. Єдине, що докорінно змінилося в її роботі – це те, що вона більше не знімає розважальні шоу в Україні, а пише про війну з Румунії.
Всього лиш одна Facebook-позначка фотожурналіста Андрея Пунговського привела її до журналіста Аттіли Біро, засновника «Context.ro» – медіа-платформи, яка підтримує українських журналістів-біженців у Румунії. Вони можуть продовжувати свою роботу, висвітлюючи військові злочини, скоєні путінською армією в Україні.
Найбільшим викликом для Яни, після її приєднання до «Context», було те, що довелось підняти свій морально-психологічний стан і почати все з нуля. ЇЇ ніхто не навчав робити репортажі про війну в своїй країні, але це найкраще, що вона може зробити для місцевості та людей, які проживають там.
Дівчина каже, що на початку було нестерпно боляче читати потік новин з її країни, і не могла подумки пережити жахіття, які відбувалися в рідних місцях, де вона була студенткою, де веселилася й розважалася з друзями або де вона провела свою останню відпустку перед вторгненням.
Тоді вона почала гризти своє горе думкою, що якщо зможе проковтнути біль, а не навпаки, то зможе допомогти своїй країні публікуючи різні історії. Вона майже завжди соматизувала й утримувалася від блювоти при перегляді потоком новин про те, як російська «м'ясорубка» починала діяти систематично, геноцидно, як нудна кремлівська рутина, ненаситна українською кров'ю дітей, молодих людей, дідусів і бабусь.
Яна швидко інтегрувалася в колектив «Context», та незважаючи на те, що вони не бачяться постійно, вони завжди на зв'язку. Дівчина вдячна колегам та їхньому проєкту для українських журналістів за те, що вони «дали їй голос», аби розповісти про жахіття війни та руйнацію її країни.
Журналістка хоче взяти участь у відновленні України і, серед іншого, думає про те, щоб «витягнути з рукава» своє хобі – реставрацію. Окрім репортажів для преси, Яна хоче, за потреби, відкрити майстерню з реставрації меблів в Бухаресті, що є її давнім захопленням.
