Ми вважаємо людство розвиненим, освіченим та співчутливим... до нових депортацій, розстрілів і розправ. І все ж, коли пил осідає і лемент стихає, доволі звичайно для політиків, філософів, письменників та журналістів виражати свої обурення та недовіру, дивуючись, як такі звірства та варварські акти могли відбутися… у  20-му… та 21-му сторіччях. Вірменський геноцид, Голокост, знищення 1800-річних статуй Будди у Баміані, Афганістан, геноцид у Руанді та знищення 28 античних монументів у 3500-річному місті Пальміра – це лише деякі приклади жорстокої реальності.

Я теж роками вірив у перемогу миру, демократію та процвітання, що перемогли війну, авторитаризм і бідність. Але 24 лютого 2022 року, коли Росія здійснила вторгнення в Україну, ця віра була зруйнована. Невдовзі з’явилися повідомлення про вбитих, понівечених та пограбованих цивільних. Я думав, що можливо ми недостатньо робимо для захисту потенційних жертв; ми не розкриваємо коріння зла, аби запобігти повторенню цих жахливих подій. Ці страхіття є суворим нагадуванням – «Кінець історії», призначений Френсісом Фукуямою не відбувся в 1992, але тут можна також пригадати слова філософа Ханни Арендт, яка у другій половині XX сторіччя сказала: «Це правда, вперше в історії усі люди на Землі мають спільне сьогодення: жодна важлива подія в історії будь-якої країни не може залишатися звичайним маргінальним випадком в історії інших.”

Тож я вирішив поїхати до України, хоча не міг не запитатися: чи достатньо просто бути свідком під час війни? Стало очевидним, що жоден вірменський телеканал не відрядив журналістів для висвітлення війни, що вірменський медіа-ландшафт переповнений російською пропагандою, маніпуляціями, та дезинформацією, поширеною місцевими агентами впливу та трьома телеканалами, що транслюють у Вірменії. Я почувався змушеним взяти справу до своїх рук та пролити світло на правду. Я вирішив розповісти про конфлікт з перших уст, незважаючи на те, що вже давно не працював репортером або ведучим.

До України навіть потрапити нелегко

Першим викликом стали пошуки продюсера, який би поділяв моє бачення, але врешті-решт мені це вдалося. Під час однієї із зустрічей мені розповіли про Гарса Хачатряна –  автора проекту «Звичайна денацифікація», який має на меті показати війну проти України у Вірменії. Він організував усю подорож.

Однак, коли справа дійшла до пошуків оператора, ми зітнулися з новою проблемою: більшість були або занадто обережні, або вимагали непомірні гонорари. Кінець кінцем, ми знайшли фотографа, яки мав певний досвід операторської роботи та призначили дату виїзду. Проте навіть тоді власне потрапити в Україну було непросто – нашу подорож відкладали декілька разів через різноманітні перешкоди та труднощі.

Подорож з Вірменії в Україну ставала дедалі складнішою через обмежені варіанти перельоту та візові проблеми. Минулого року в Україні, з населенням більше 40 мільйонів людей, існувало тільки два основних аеропорти… у Кишинів, в Молдові та у Варшаву, у Польщі. Це призвело до переповнених літаків та постійних затримок. Нещодавно запроваджений рейс Єреван-Кишинів мав купу неприємних наслідків, зокрема скасування та затримки. Крім того, отримання Шенгенської візи для подорожі у Варшаву стало великою проблемою через високий попит вірменських мандрівників, які бажали відвідати країни ЄС або Шенгенської зони, особливо після нашої 44-денної війни у 2020 році. Це призвело до зростання кількості заявок на отримання віз у консульствах за останні кілька місяців.

Просуваючись в процесі оформлення візи, я не міг не помітити тривалий час очікування на зустріч на вебсайті консульства, який міг зайняти тижні або місяці. На щастя, польське посольство надало швидку підтримку в отриманні візи, але ми все ще зітнулися з затримкою, оскільки нам потрібна була акредитація від Міністерства оборони України.

Коли ми нарешті отримали усі необхідні дозволи, нас чекала нова проблема: усі рейси до Варшави були повністю заброньовані. Розчаровані подальшими потенційними затримками, ми вирішили летіти до Варшави через Тбілісі.

Україна починається з Польщи

Ми приземлилися у Варшаві та взяли таксі, аби доїхати до автовокзалу. Водієм, на наш подив, виявилася українська жінка на ім’я Юлія, вчителька історії яка емігрувала в Польщу. З досвіду я розумів, що краще діяти негайно коли це тільки можливо, чи то запрошення когось на побачення, чи то купівля нового одягу, чи проведення інтерв’ю. Вона погодилася. 

Коли ми їхали тихими вулицями Варшави, нас вразила відсутність руху на широких дорогах міста. Юлія попередила, що може казати речі, які не для всіх будуть прийнятними, але вона воліє залишатися чесною. Я попросив її поділитися своїми думками.

Юлія покинула свій дім у Кривому Розі, в Україні, рятуючись від жахів війни. Вона розповіла, як вона прокинулася від потужного вибуху 24 лютого 2022 року. Її начальник подзвонив їй, аби доповісти про надзвичайний стан та порадити не виходити на роботу. Юлія сприйняла це як знак покинути місто з її дітьми, залишити її роботу та усе життя позаду для пошуку безпеки в Польщі.

«Я звільнилася з роботи в один день, мабуть через свою жіночу інтуїцію», - пояснює Юлія. Вона забрала документи своїх дітей зі школи, здала квартиру, яку вони знімали, зібрала найнеобхідніші речі і 25 лютого 2022 року покинула дім з метою дістатися Польщі. Незважаючи на затори по всіх усюдах, їм вдалося перетнути кордон 27-го лютого.

«І як ви так швидко вирішили піти за інтуїцією?» - спитав я.

«Як? Місто знаходиться біля кордону і могло опинитися під російською окупацією, хіба ви не знаєте про звірства російської армії?» - роздратовано відповіла Юлія.

Її рішення залишити усе позаду та втекти у Польщу виявилося мудрим.

• Населення Кривого Рогу перед війною 24 лютого 2022 року становило більше ніж 600 000 людей. Але лише декілька місяців потому, 16-го грудня 2022 року ракети пошкодили 43 будівлі, 3 школи та 1 медичний заклад. 14-го січня 2023 року інші 50 будівель було зруйновано, внаслідок чого було багато жертв і поранених. Понад 100 000 мешканців покинули місто через небезпеку, але 75 000 людей переїхало сюди з інших небезпечних частин України. Хоча російську армію було відкинуто від міста, обстріли тривали. 

Я розпитав Юлію про її родичів. Вона розказала мені, що її брат з його дружиною залишилися у Кривому Розі, бо її братові менше за 45 років і він не може покинути Україну, а його дружина не захотіла полишати його самого. Її батьки також відмовилися покидати свої домівки у сусідньому селищі через свій вік, хоча Юлія вважала, що насправді вони не таки вже й старі. Вона втратила з ними контакт на два тижні у березні 2022, коли росіяни окупували їхнє селище, забрали телефони та пошкодили вишку мобільного зв’язку у Кривому Розі.

«Про що ми думали, коли ми не мали жодної інформації? Ми намагалися знайти її. Там-то той-то бачив їх, хтось інший почув щось. Коротше кажучи, завдяки сарафанному радіо одного дня ми почули, що вони живі та здорові. Коли ми знову зв’язалися, я зрозуміла, як важко це було. Вони дуже змінилися всередині і ззовні», – розповіла вона.

• За перші дев’ять місяців війни 7.6 мільйонів українців в’їхали у Польщу, з них 1.5 мільйони отримали статус біженців.

«Ви легко облаштувалися?» – спитав я.

«Ми всі захворіли протягом перших тижнів», – сказала вона. «Мої діти, Матвію 8 років, а Максиму 12. Дорогою було холодно і голодно. Нам було неспокійно. Коли ми прибули у Польщу, ми зняли кімнату в хостелі за Варшавою. Я не просила допомоги у волонтерів. Не знаю, чому. Не вийшло. Але власник хостелу та його дружина дуже нам допомогли. Я дуже їм вдячна. Вони не дали грошей, але поділилися з нами інформацією, яка  допомогла мені знайти першу місцеву роботу у «Бенкетному залі». Мені довелося прибирати. Якщо весілля або святкування днів народжень відбувалися під час нічної зміни, я також мила посуд. Це називається «pshentanie». Потім я сортувала пакунки і посилки у місці на кшталт пошти. Це також було нелегким завданням. Приходили різні посилки, деякі були мого зросту та ваги. Я працювала там два місяці. Врешті-решт я знайшла роботу в таксі, дякуючи пораді доброї людини. Поки що ця робота подобається мені найбільше».

Вона не стежила за новинами з України, оскільки вважала це надмірно виснажливим емоційно і воліла зосередитися на сім’ї та роботі.

«Сподіваюся, співвітчизники мені пробачать, але я скажу чесно – слідкування за новинами з України для мене просто занадто важко морально. Я вважаю на краще зосередитися на роботі та дбати про моїх дітей», – додала Юлія.

Вона поділилася своїм прізвищем: «Чи мені сказати моє прізвище? Полякова, Юлія Полякова. Доля завела Полякову в Польщу».

Наша знімальна група прибула на автовокзал Варшави.

Автобус чи потяг? Вистава чи вечірка?

Спочатку ми мали за план сісти на потяг, але було дуже мало потягів з дуже коротким часом пересадки, та, звичайно, потяги також вважаються найнебезпечнішим видом транспорту через атаки.

• 8 квітня 2022 року, через російський ракетний удар «Точка-У» по станції Краматорськ загинуло 60 людей, з них 7 дітей, ще 100 отримали поранення.

Оглядаючи автостанцію, ми помітили що більшість пасажирів були жінками та дітьми. Та було тільки декілька чоловіків, яким вочевидь вже виповнилося 45 років. Від’їжджали десятки автобусів і було зрозуміло, що багато людей їхало з Варшави, аби повернутися в Україну. Я був зацікавлений їхніми історіями, але не хотів втручатися в їхнє особисте, знаючи, що більшість з них пережили страхіття.

Незважаючи на свої побоювання, я вирішив подолати свої інтровертні нахили та спробувати пізнати цих простих українців глибше. Хоча моя сива борода, можливо, не зробила мене очевидним вибором для жанру vox populi, я був сповнений рішучості дізнатися більше про Україну і про цих людей.

Провівши vox populi, ми сіли в автобус. Нашим пунктом прибуття був Львів, де я мав зустрітися та провести інтерв’ю з Іваном Чередніченком, диригентом Львівської національної опери. Я не зустрічав жодного українця, життя якого не було радикально змінено після початку війни 24 лютого 2022. Багато людей втратили не одного, а кількох своїх рідних, їхні домівки та їхні міста. Іван – один з них; Його батьки були вбиті російськими окупантам в Ірпені, що поруч з Києвом. Львів розташований далеко від місць бойових дій, але місто бомбили та обстрілювали ракетами неодноразово. Після довготривалої подорожі, враховуючи багато годин очікування на кордоні, я ввалився у свій готельний номер та занурився у стан глибокого виснаження. У цьому стані я вперше почув сигнал повітряної тривоги. Я зібрав усі свої сили, що залишилися, підповз до вікна, відчинив його та увімкнув відеокамеру на своєму телефоні, аби записати звук перед тим, як знов упасти в ліжко. Мені потрібно було відновитися перед зйомками у Львівській національній опері. Генеральний директор театру, Василь Вовкун дав згоду на зйомку різдвяної вистави та проведення інтерв’ю з артистами.

Ми найняли ще двох професійних місцевих операторів та почали зйомки у театрі ввечері. Нам також сказали, що ми запрошені на корпоративну вечірку, яка мала відбутися  у Дзеркальній залі. Я хотів зібрати групу артистів за одним столом, щоб обговорити їхній особистий досвід після 24 лютого 2022 року, а також культурні аспекти – «невинна» класична музика активно схвалювалась радянським режимом, тому що вона могла інтегрувати українців у багаті традиції російського музичного мистецтва, об’єднати дві нації замість розділення. Я сподівався, що Іван Чередніченко також візьме участь у цій розмові, та я не хотів зосереджуватися лише на його особистій трагедії. На жаль, генеральний директор неочікувано заборонив нам проводити зйомки вечірки, коли ми увійшли в Дзеркальну залу для оцінки освітлення. Нам повідомили, що він не хоче, щоб люди бачили акторів на вечірці під час війни. Хоча захід все ще можна було провести, нам не дозволили його знімати. На щастя, Іван Чередніченко погодився на ексклюзивне інтерв’ю наступного дня. Після вкрай необхідного відпочинку ми зустрілися на Вірменській вулиці у кав’ярні «Вірменка» - єдиній кав’ярні у Львові, яка працювала без електрики завдяки генератору, знайомому нам, вірменам, ще з початку 1990-х, у часи першої карабаської війни. Слово «вірмен» часто використовується для позначення вірменської громади у Львові, яка має давню історію, що сягає середньовіччя. Громада зосереджена навколо Вірменського Апостольського Григоріанського монастиря, який був заснований у 1363 році. Однак у радянський період, у 1945 році монастир був закритий, а вірменська громада була майже ліквідована; вона відновила своє існування у 2001 році. 

Не стріляйте диригентові в спину

"8 березня я мав бути в Ірпіні з батьками. У мене були досить напружені місяці, включаючи прем’єри, і Василь Вовкун дав мені кілька тижнів відпочинку. Але запрошений диригент, якого я позвав диригувати моєю виставою, відмовився... через напружену ситуацію. 23 лютого мені подзвонили з театру і попросили повернутися, тож я поїхав до Львова", – згадує Іван.

Він прибув до Львова о пів на четверту ранку і з подивом побачив, що близько опівночі на одній із ділянок траси в бік Києва йшла військова колона. Він ліг спати, а о 5 ранку у нього почав дзвонити телефон. Йому телефонували друзі зі Львова та Києва. Спочатку він не надавав цьому особливого значення, але близько 6 помітив забагато пропущених дзвінків і вирішив передзвонити на останній пропущений номер. Це був дзвінок від генерального директора, який сказав йому, що почалася війна. Він одразу зателефонував батькам в Ірпінь, і мати підтвердила, що в Гостомелі вже є росіяни, і що вона чула постріли.

• Ірпінь (населення - 70 000), Буча (населення - 37 000) і Гостомель (населення - 17 000, з великим аеропортом) були серед першочергових цілей Росії. Тіла сотень мирних жертв було виявлено, після звільнення цих міст українськими військовими.

Коли сестра Івана покинула Ірпінь, вона запропонувала батькам поїхати з нею. Ті категорично відмовилися, не обійшлося без скандалів. Вона з дитиною переїхала до Львова, відрізав усі дороги від міста, а росіяни вже зайшли в Ірпінь. Зв'язок та електропостачання зникли. Іван довго не міг дізнатися, що сталося з батьками. Його батько погано ходив і користувався ходунками, тож Іван погодився з волонтерами, які пообіцяли допомогти вивезти його батьків з цього району.

"17 березня я збирався туди їхати, не в Ірпінь, а в напрямку Ірпіня, тому що я б не зміг поїхати в місто. Мені зателефонував волонтер, який обіцяв нам допомогти, сказав, що в цей день це було неможливо, що там йдуть повноцінні бої, з артилерією, і що нікого туди не пускають. Треба почекати. А потім, вже не було сенсу чекати. 25 березня мені зателефонувала сусід, якому вдалося втекти, і сказав, що моїх батьків розстріляли", – згадав Іван.

Потім Іван і його родичі багато спілкувалися з багатьма людьми, які були очевидцями. Їм повідомили, що росіяни знали місцезнаходження людей і використовували бронетранспортер, щоб пересуватися вулицями. Росіяни стріляли запальними патронами по будинках, у яких було світло. Усіх, хто намагався втекти, розстрілювали на місці. Так сталося не лише в Ірпіні, а й у Бучі та Гостомелі.

"Чому ваші батьки не виїхали з Ірпіня? Вони довіряли «рашистам»?" – запитав я.

"Ні, в Україні давно вже знають, хто вони. Але знаєте, є люди, які дуже прив’язані до свого оточення. Моя мама дуже любила цей будинок, вони довго його ремонтували. Це була її святиня; вона не могла її залишити. І багато хто відчував те ж саме. Ми жили в приватному будинку, і він загорівся. Вогонь перекинувся на гараж та інші будівлі. Мої батьки відчинили ворота, щоб втекти. Мій батько користувався ходунками, тож він виходив повільно. Щойно він вийшов на вулицю, як солдати його застрелили. Трохи пізніше з дому вийшла моя мати з деякими речами. Вона побігла назустріч солдатам, мабуть, у шоковому стані, і її теж застрелили. Ось таку картину ми склали зі слів очевидців. Один очевидець втік вночі і дві доби переховувався в лісі. Літня пара, чий будинок клубного типу стояв по діагоналі від нашого, все бачила з п’ятого поверху. Потім автомат направили на п'ятий поверх, і по них почали вести вогонь. На них обвалився весь поверх і горище, їх завалило під уламками. Вони чули голоси «рашистів», коли шукали вцілілих, але під завалами їх знайти не вдалося. Нападники здалися та пішли, а подружжя залишалося під завалами два дні, поки їх не врятували екстрені служби", - пояснює Іван.

Лише 4 квітня бійцям цивільної оборони вдалося забрати батьків Івана з вулиці, оскільки тіло батька було заміновано. Після цього послідувала жахлива подорож до моргів, оскільки батьки Івана не мали ідентифікаційних документів і були позначені як «невідомий чоловік» і «невідома жінка». Оскільки морги були переповнені величезною кількістю тіл, багато з них лежали на вулицях, і родичам доводилося перебирати мішки, щоб упізнати своїх близьких. Три дні знадобилося Івану, щоб знайти батьків. Після перевірки правоохоронцями, їх нарешті поховали 11 квітня в Ірпіні.

В Ірпіні порохом не пахло, руїни вже здавалися старими, але усміхнених людей не було

Від Львова до Ірпеня 446 кілометрів. Я поїхав туди, знайшов дім батька Івана, поспілкувався з очевидцем подій. З явними зусиллями зі свого боку Олександр Пархоменко, як і багато інших українців, погодився на інтерв’ю про трагічні події. Надважливо повідомити всім, наскільки жорстокою є реальність.

Він живе десь за «десять хат» від Іванового дому, але мало що знав про Іванових батьків. Олександр сидів на узбіччі, коли побачив жінку, що лежала біля поваленого паркану, на грудях якої лежала маленька собачка. Побачивши це, він розплакався. Далі Олександр описав, як вуличні собаки протягом тижня псували тіла. Хрещений батько Олександра, який проживав на тій же вулиці, також був убитий двома осколковими пораненнями. Крім того, помер сусід хрещеного батька, Олександр не знав як.

Я спілкувався з іншими жителями міста.

Зараз Анатолій Гарник живе один. Хоча його будинок не зруйнований, але в ньому немає опалення, пошкоджений дах. Так діти та онуки, малюнки яких займають цілу стіну, живуть у різних містах України та Німеччини. Він показав мені побиті кулями стіни. У сусідню хату влучив снаряд, а сусід загинув. Як і багато літніх українців, Анатолій Гарнік запитує, чому вони стріляють у мирних жителів, чим вони це заслужили і як це можливо?

Свою розповідь Галина почала з німецької окупації. У 1941 році її матір, Надію, вивезли до концентраційного табору в Німеччині, де били батогами і морили голодом, поки німецька сім’я не забрала її до себе додому. Галина народилася в 1955 році в Іванково. Її мама померла через два тижні після пологів, і Галину відвезли в Ірпінь, де вона прожила останні 68 років, нікуди не виїжджаючи. Вона відчула перший вибух о 4 годині ранку і вважає, що обстріли почалися з Білорусі.

"Що ви відчували, коли ви були під окупацією? Чи ви зустрічалися віч-на-віч з росіянами?" —  запитав я її.

"До мене в квартиру прийшли «кацапи», росіяни. Я почула гавкіт собак. Шестеро людей з автоматами постукали до мене. Я вічинила двері, а вони наставили на мене зброю. Це були молоді хлопці з московським акцентом. У мене був друг, який приїхзжав до мене в гості з Москви, тому я могла розрізнити цей акцент. Але вони не вбили мене. «Де солдати?» — спитали вони. Я сказала, що намає ніяких солдатів. Вони запитали: «Хто є вдома?» —  я кажу: «Три бабусі і два діда». Я хотіла сказати, три дівчини і два хлопця, але подумала, що дівчата не залишаться в живих; їх би вбили. Вони нас залишили... Боже мій, колись я любила російську мову, бо вона така легка і мелодійна, а українська мені давалася важко. Але тепер я ненавиджу російську; я ненавиджу кожне її слово. Ти розумієш?"

Я, звичайно, її зрозумів. Тільки я не був згодний з нею, що російська мелодійніша за українську, хоча я знаю лише російську, а не українську.

Чорне і Біле

На різдвяному концерті Іван посміхався і, за сценарієм, бавився з парасолькою. Мені стало цікаво: чи не боялися вони бути звинуваченими в тому, що влаштували таку легковажну виставу в такий жахливий час?

"Це викликало дискусію в театрі. Але, зваживши всі «за» і «проти», було вирішено запустити цей проект, адже функція театру полягає не лише у відображенні поточних подій."

Кожна ініціатива заслуговує на похвалу, якщо вона допомагає людям справлятися з труднощами. Ідея Івана, особливо враховуючи сильну віденську традицію у Львові, полягала в тому, щоб перенести глядачів у атмосферу, відмінну від війни, в атмосферу старих віденських балів.

"Зараз українське суспільство розділене на тих, хто захищає Україну, і тих, хто допомагає захищати Україну," – сказав Іван. –  "І не може бути інакше; може бути тільки чорне і біле. У нас тут війна."

Чорно-білий стиль має сильний вплив на фотографію та кіно. У випадку чорно-білої війни, навіть якщо ти журналіст, який має бути неупередженим, ти не думаєш про естетику відсутності кольорів; ти також обираєш сторону. 

***

Про автора: Ваграм Мартіросян – видатний вірменський письменник, журналіст, медіа дослідник та перекладач. Він також широко відомий своїми перекладами літературних творів з угорської та французької на вірменську.

Переклад Ваге Оганян