Росія вторглася в Україну, але те, що вважалося агресією з метою захоплення Донецької та Луганської областей на сході країни, переросло в повноцінну війну, в якій путинська армія атакувала не тільки військову інфраструктуру України, а й цивільні споруди в містах. Окрім жертв з обох сторін та руйнування суверенної держави, на відновлення якої знадобляться роки, російська атака на Україну спричинила масову хвилю міграції. По всій Європі можна нарахувати близько 8 мільйонів біженців. Понад три мільйони з них пройшли через Румунію.
Більшість українців, які прибули в Румунію, поїхали далі, в інші країни Євросоюзу. Кілька сотень з них приїхало в Олтенію, де скористалися допомогою людей із золотою душею. Ольга Костеску – лише одна з них, яка разом з Асоціацією «Мій Янгол» допомагала їм усім необхідним.
Сьогодні в Крайові проживає близько 50 українців. Я зустріла Ольгу на сходах філармонічного оркестру Олтенії, поки вона розмовляла з двома українцями, біженцями з війни. Два інструменталісти філармонічного оркестру Олтенії, дуже добре інтегровані та оцінені своїми колегами. Як молода дівчина допомагала українцям, які пройшли через Долж, та як вона продовжує допомагати тим, хто тут оселився, я дізналася саме від неї.
Виклик минулого
Ольга Костеску народилася в Республіці Молдова, у Теленешти, місті за 110 км від кордону з Румунією. Вона живе в Крайові з вересня 1996, заміжня та має двох чудових дітей. Вранці 24 лютого 2022 року їй пошепки повідомив чоловік: «росіяни поїхали на відпустку в Україну». Ці спогади їй не чужі, кошмарні моменти досі спливають у пам’яті. Цю трагедію пережила і вона з родиною в 1992, коли з початком збройного конфлікту на Дністрі почалася війна, у якій молода незалежна Республіка Молдова намагалася захиститися від придністровської гвардії, підтримуваної російською армією.
«Щоб зупинити трагедію, щоб щось винести з того, що відбувається так близько від нас, потрібно не стояти на місці. Ми зобов’язані зробити все що можемо, щоб зупинити катастрофу та, найголовніше, не забути! Трагічні спогади перших місяців приїзду українців ніколи не зітруться, ми не можемо їх забути», – каже Ольга Костеску, її слова зворушують до сліз.
Але цього разу українці не були самотніми: чуйні люди з чистою душею одразу кинулися їм на допомогу. І Ольга була однією з них. Вона розповіла, як прибула до Олтенії. Ольга вірить в долю. Якби її зараз тут не було, вона не змогла б допомогти українським біженцям. Вона приїхала до Румунії і вирішила не повертатися додому. Війна в Республіці Молдова дуже сильно на неї вплинула.
«Я приїхала в Румунію за шкільною пілотною програмою. Я була у 8 класі, але більше не хотіла повертатися в Республіку Молдова. Мої батьки розіграли ризиковану карту. Я розумію це тільки зараз, коли сама є матір’ю. Це був прояв мужності, але також і відчаю. Проте вони дуже мені довіряли. Усі говорили мені, що я можу обрати собі інший регіон, але Олтенія була для мене викликом. Мені подобаються амбіційні та рішучі люди. Зараз я в Крайовській філармонії. Я хочу сказати, що життя було дуже поблажливим до мене. Було багато людей, які мені допомагали, і я казала, що коли буде потрібно, я також віддам їм частину себе, допоможу усім, чим зможу.»
«У певному сенсі я теж на передовій»
Рік болю, відчаю та безнадії. Так українці могли би охарактеризувати цей період їхнього життя, коли багато співвітчизників віддали життя на фронті, у боротьбі за виживання. Декому вдалося втекти, залишивши напризволяще рідних, друзів та домівку. Декілька сотень пройшли через Олтенію, кілька десятків з них осіли тут, комусь пощастило знайти роботу в своїй галузі.
«Я допомагала багатьом з них. Мова – величезна перешкода. І ми, і вони знаємо російську мову, бо були повинні її вчити. Більшість з них пройшли транзитом через Крайову… приходили та йшли далі. І більшість були молодими. Було й декілька літніх родин, але ці не поїхали, залишилися в Крайові, бо не хочуть починати все спочатку і сподіваються, що війна закінчиться якомога скоріше, аби вони могли повернутися додому. Вони важають, що з Румунії можна повернутися набагато швидше. Я бачу в їхніх очах відчай. Вони хочуть, щоб їх поховали вдома. Це дуже сумно…. Дуже сумно прокинутися одного дня, зібрати деякі речі та поїхати зі свого дому, зі своєї країни, де тобі дуже добре жилося, бо їм дійсно жилося добре», – каже Ольга.
Ольга Костеску є учасником групи у Facebook, де українці кричать про свій розпач, просять допомоги та розповідають про свої трагедії. Вона залишилися у вільному доступі свій мобільний номер, щоб за необхідності їй дзвонили та просили допомоги. І не тільки вона, було багато громадян Республіки Молдова, які кинулися на допомогу українцям. Республіка Молдова цілком співпереживала Україні, бо мешканці Бессарабії дуже добре знають, як це – прокидатися вранці від виття сирен, бігти до своїх дітей, тримати їх на руках, підбадьорювати чоловіка, який бере зброю і йде захищати свою країну та проводжати свого тата до дверей, як це робила Ольга у 1992 році.
«У певному сенсі було відчуття, що я теж на передовій, телефон дзвонив безперервно. І сьогодні мені телефонують, але рідше. Колись я опікувалася трьома матерями, у кожної було двоє дітей. Вони зупинилися в однокімнатній квартирі десь на Калеа Северінулуй. Матері намагаються впоратися, вони сильні, вони борються за своїх дітей. З одного боку вони думають про своїх чоловіків, які залишилися на фронті, з іншого – про дітей на руках. Це жахливо, ось що я можу вам сказати. Найбільший розпач бачиш в дитячих очах, в них біль. А ми, ті хто з Республіки Молдова, відгукуємося по-особливому, тому що і ми теж прокидалися з сиренами у 1992, ми знаємо, як це – прокинутися з росіянином за дверима. Мій тато був на війні. Мені було дев’ять років, коли батько одягнувся, взяв рушницю і поїхав. Ми з мамою стояли перед телевізором і дивилися новини. Це дуже складно, коли ти постійно питаєш себе: чому це має відбуватися?», – розповідає моя співрозмовниця.
Інший урок
Хоча мільйони українців проїхали Румунію транзитом, залишилося тут небагато. Ольга Костеску каже, що Румунія не може запропонувати багато вакансій, а матерям потрібні гроші, щоб утримувати дітей. Наприклад, багатьом українцям, які їхали транзитом через Крайову вона допомагала дістатися до Польщі, де вони мають родичів, або до Португалії, де матері також звернулися до друзів, а ті знайшли їм місце для роботи. Іншим вона допомагала доїхати до Македонії, де на них чекали родичі, звідти вони поїхали до Німеччини. Найважче для українських біженців – незнання мови, це одна з найбільших перешкод. Молоді українці добре знають англійську, і це, по суті, їхній паспорт у вільний світ.
«Коли багато живеш у комунізмі, шукаєш лазівки, можливості. Ти ніби йдеш по шосе, але ліворуч і праворуч стоять стіни, ти бачиш тільки попереду себе. Це й все, що тобі дозволено: тільки те, що попереду. Але в якийсь момент ці стіни починають падати, ти дивишся ліворуч і праворуч, бачиш зелені поля, бачиш гори, відчуваєш волю. Так і в нас, і в українців. Ми також почали бачити щось інше, тому що хтось цього захотів, ми почали розуміти, що таке воля і чому ми її так бажаємо. Недоліком цих двох країн, я маю на увазі Україну та Республіку Молдову, є те, що ці країни знаходяться в буферній зоні, зоні конфліктів, я не думаю, що нам вдасться досягнути миру та світу найближчим часом. Але ми, як і українці, хочемо жити вільними та любимо свободу», – говорить Ольга Костеску.
У Крайові й досі живуть і працюють близько 50 українців. Декілька родин оселилися у студентському гуртожитку, а літні люди перебувають під опікою церкви. Молодим людям допомагають бессарабські студенти, навчають їх різним видам діяльності, українці дуже сприйнятливі та готові до інтеграції. Там же проводяться заняття для дітей, вивчення румунської мови, математики та загальної культури.
«Трагедій теж багато. У нас є матір, яка впала в депресію внаслідок початку цієї війни і того, що вона змушена була покинути дім з дитиною на руках. Я майже всиновила літню родину, про яку дуже піклуюся. Навіть зараз я приходжу до лікарні, бо старенька, Ірина, як ми її кличемо, хвора на лейкемію та потребує лікування. Вони живуть при церкві, але найближчим часом ми переселимо їх у квартиру. Шукаємо квартиру, яка знаходиться не дуже далеко від гематологічної лікарні, тому що вона проходить лікування і має жити неподалік. Старі люди дуже допомагають одне одному. Вони хвилюються за двох синів, які залишилися в Україні, вони ще не на фронті, але їх можуть призвати будь-якої миті. Ми дуже добре розуміємося, бо говоримо російською, також вони можуть говорити і з іншими, я їм все перекладаю. Чоловік Ірини, Віктор – дуже милий літній чоловік, дає нам інші уроки: уроки любові та емпатії. Лікар, який опікується Іриною, каже, що ніколи ще не бачив такого кохання… Війна – це про трагедію, але також і про кохання», – підсумовує Ольга Костеску.
