Слухаючи Сергія Гакмана мені приходять на думку слова Тоні Джадта, які перефразовують Зигмунда Фрейда:
«Габсбурзька монархія, стара Австрійська імперія мали подвійну ідентичність. Тут існувала більша імовірність зітнутися з очевидними упередженнями, заснованими на фрейдистському принципі нарцисизму малих відмінностей, ніж будь-де в Європі того часу. У той же час, люди, мови та культури були міцно пов’язані між собою та нерозривно об’єднані в ідентичність цього місця». (див. Тоні Джадд, Роздуми про двадцяте століття).
Слухаючи розповідь Сергія Гакмана я розумію, що на сьогоднішній Буковині деякі речі докорінно не змінилися, всупереч численним «хвилям» історії, які пройшли там трохи більше, ніж за століття.
Сергій Гакман (момент, скоро розкажу, хто він!) розповідає про свою бабусю Елізабет, яка прожила понад дев’яносто років. Вона народилася в Австро-Угорщині, одружилася та виростила дітей в Румунії, потім виростила онуків та працювала в колгоспі в Радянському Союзі і померла в незалежній Україні. Бабуся Елізабет небагато подорожувала, мешкала в селі Остриця, що розташоване одразу за Чернівцями, на правому березі Пруту.
На відміну від бабусі, яка за своє життя пережила чотири зміни політичного режиму та чотири зміни державної мови, Сергій Гакман пережив усього дві. Йому довелося бути комсомольцем (членом молодіжної організації Комуністичної партії Радянського Союзу), а останні 30 років він активно працював у різних державних структурах України. Окрім того, він є доктором історичних наук, викладачем політичних наук та державного управління у Чернівецькому університеті. Але в той же час він є етнічним румуном.
«Коли мене хтось питає, хто я, я кажу: етнічний румун, але політичний громадянин України. Я не маю громадянства іншої країни та вважаю себе і порядним румуном, і патріотом країни, в якій живу. Це моя позиція, яку я вважаю абсолютно нормальною». Слова Сергія Гакмана, які підтверджують, що в Буковині – регіоні, де лише в останньому столітті та трохи пізніше одна одну змінювали австро-угорська, румунська, російсько-радянська та українська адміністрації – досі трапляється, що люди, мови та культури міцно пов’язані між собою та об’єднані в ідентичність цього місця.
«Єдина можливість для мене відчути душевний спокій – гармонія моєї етнічної та політичної приналежності. Тому вихід один – будувати мости, а не паркани між двома народами. Я дуже серйозно ставлюся до різних аспектів транскордонної співпраці або до всього, що можу зробити з точки зору румунсько-української кооперації».
Сергій Гакман вважає, що народи двох країн мають знати більше одне про одного – імпліцитно відмовляючись від очевидних упереджень, заснованих на фрейдистському принципі нарцисизму малих відмінностей – а це означатиме зусилля для взаємного просування соціально-економічних ініціатив, культури, літератури обидвох, а також спільної історії.
Щодо прав етнічних меншин – теми, яку часто розпалюють націоналістичні кола Румунії, Сергій Гакман вважає, що й тут йдеться про досягнення балансу щодо прав меншин та громадян України. «Люди повинні мати можливість навчатися рідною мовою достатню кількість годин, інакше вони втрачають свою ідентичність, можливість знати свою культуру і мову. В той же час, необхідно довго вивчати державну мову, бо інакше вони не матимуть шансів інтегруватися в суспільство».
З 1-го вересня в румунських школах Чернівецької області все більше навчатимуться українською мовою, поступово доходячи до того, що в старших класах (10-му та 11-му) 80% дисциплін вивчатимуть державною мовою. «Це я вважаю помилкою», - думає Сергій Гакман, - «тому що у підлітковому віці потрібно активніше вивчати рідну мову, бо тільки так людина розвиває власну ідентичність. (...) Молода людина, у якої багатий словниковий запас, має вищій рівень знань, і цей стандарт буде супроводжувати її, коли вона вивчатиме іншу мову. Тому той, хто погано володіє рідною мовою, погано володітиме і державною».
Сергій Гакман вважає, що закон про освіту, ухвалений в 2017 році, набув свого нинішнього вигляду через війну, «яка завжди радикалізує ті чи інші рішення». А складні та комплексні ситуації не можуть бути вирішені простими і миттєвими рішеннями, характерними для кризових і воєнних умов.
З іншого боку, війна, вторгнення Росії в Україну призвело до зближення людей по різні боки румунсько-українського кордону. «Тільки зараз вони дізналися (і румуни – прим. ред.) що насправді війна тут триває вже дев’ять років, а не лише з минулого року. (...) Ми від початку (з моменту анексії Криму в 2014 – прим. ред.) були в тотальній, а не гібридній війни з Російською Федерацією», стверджує Сергій Гакман.
На перший погляд війни в Чернівцях зовсім не видно. Місто дихає тихо, величні будівлі старого центру руйнуються лише від спливу часу, люди скромно займаються своїми повсякденними турботами, гуляючи по вулицях з бруківкою, про які розповідають, що колись на свята їх підмітали трояндами.
У Чернівцях війна все ще присутня, у жовто-блакитних кольорах державного прапору, що майорить скрізь і всюди, у пам’ятних знаках воїнам-героям, полеглим в боях, у новинах, але найбільше нею просякнуті погляди та слова людей. Або, як я бачив на свої очі, тісні і відчайдушні, геть позбавлені еротизму, але від того не менш зворушливі обійми подружжя середнього віку на пероні міського автовокзалу, де чоловік вдягнений у військовий одяг не міг відірватися від нескінченних обіймів дружини.
