Будинок – об'єкт напрочуд складний. На превеликий подив, я виявив: хоч би що відбувалося у світі — відкриття, творіння, перемоги, поразки, — всі їхні плоди зрештою так чи інакше опиняються в наших будинках. Війни, голод, промислова революція, епоха Просвітництва - ви знайдете їх сліди у ваших диванах і комодах, у складках штор, в м'якості пухових подушок, у фарбі на стінах і у воді, що тече з крана. Історія побуту - це не просто історія ліжок, шаф і кухонних плит, як я невиразно передбачав раніше, це історія цинги, гуано, Ейфелевої вежі, постільних клопів, викрадення мертвих тіл, а також майже всього іншого, що коли-небудь мало місце в людській життя. Будинок – не притулок від історії. Будинок — це місце, куди зрештою наводить історія. – Білл Брайсон, Коротка історія побуту та приватного життя, 2012.
Дім – це відображення нашої особистості, суб’єктивна інтерпретація того, яким, на нашу думку, має бути світ, в якому ми живемо. Те, як ми прикрашаємо кімнати, розташовуємо меблі, розміщаємо книжки та музику, те, як ми розставляємо пріоритети для робочого місця, місця для відпочинку або дитячої кімнати, викриває вірування, надії і сподівання, які ми покладаємо на суспільство. Тож він, дім, стає місцем притулку, якому ми надаємо майже утопічну цінність, це острів, який працює більш-менш за нашими правилами.
Приблизно таким же чином побудована країна, але цього разу як спільна проекція – це середнє арифметичне всіх прагнень спільноти, звернення уваги на саму себе, особливо щодо тих моделей, які пропонує навколишній світ, коли суспільство проходить через (часто тривалий) процес відновлення.
Мрією Катерини Сєрової було завершення ремонту старої сімейної дачі, що знаходиться в Мощуні, за шість кілометрів від Києва, перед народженням четвертої дитини. Історія будинку давня, її розповідали багато разів, і продовжують розповідати кожному поколінню. Це розповідь про тих, хто не може протистояти натиску історії, як би сильно вони не намагалися; про долю, розбиту неконтрольованими силами та подіями.
Вона та її родина почали ремонт будинку в 2019 році, після обіду, після закінчення робочого дня. Дача, яка дісталася їй від батьків, була старенька, придатна лише для проживання влітку. Вони підвели комунікації, збудували ще один поверх, зробили дах, бо дощило прямо на них, звели кухню, невелику, але достатню. Пофарбували стіни, змінили підлогу, зробили сходи на другий поверх, завезли нові меблі та розподілили їх по кімнатам – дитяча, кабінет, їдальня, спальня. Мирилися з холодом, поки утеплювали стіни. «Ми зробили майже все, розмістили меблі, зробили дитячі кімнати, нам навіть вдалося облаштувати невеличке місце, де мій чоловік міг працювати, дуже важливо, щоб у нього був свій власний простір.» Поверх давньої історії будинку, збудованого її дідом та бабусею, Катерина поступово, день у день, створювала своє майбутнє.
Усі втручання виконувалися згідно за планом та під строгим наглядом Катерини, архітекторки, випускниці Київського університету. Роботи тривали три роки, до 2022. За рік до цього, коли вона дізналася, що знову вагітна, темпи ремонту прискорилися. Вони покликали декілька друзів на допомогу, що було складним завданням під час пандемії Covid. Але вони не здавалися. «Я сказала їм, що хочу народити в цьому будинку, в своєму будинку, вони запитали, на якому я тижні. Я відповіла, що на 38, а мені сказали, що я вже не маю часу. Як це, не маю часу, у нас його вдосталь і ремонт треба закінчувати. Мій чоловік зробив сходи, які вели наверх, я робила креслення, а він різав залізо та зварював його. Вони були чудові. 31 грудня, перед Новим роком, ми встановлювали двері.» Катерина була всюди, з трафаретом, з кельмою, з рубанком. Навіть діти, як могли, почали брати участь у маленькому будівництві.
Мощун розташований на півночі Києва, на правому березі річки Ірпінь, далеко від метушливої столиці. Це село, оточене лісами та озерами, ідилічне місце, добре для родини з дітьми. Катерина, її чоловік і діти проводили літо в походах і купанні, коли не працювали по дому. Вона розписувала та створювала керамічні вироби, якими прикрашала кімнати. Вони навіть облаштували огород, тому що в Україні можливість самоокупного життя – це ідеал, який з’явився через дефіцити Радянського Союзу. Дача стала омріяним місцем, де їхня родина могла вирости, осісти, пустити коріння.
Але Мощун приховує столітню таємницю. Розташоване на півночі Києва, дуже близько до Бучі, село знаходиться прямо на останній лінії оборони міста, оточене укріпленнями. Коли її дідусь та бабуся почали будувати тут дачу після Другої світової війни, вони знайшли бомбу, що не розірвалася, прямо на землі, де вони будували місце для відпочинку. Крім того, річку Ірпінь можна живити з сусідньої дамби та перегороджувати, аби зробити недоступним коридор до Києва. У випадку війни село, хати, люди прокидаються на фронті, оточені болотами.
Батько Катерини помер від раку за чотири дні до того, як вона народила дочку. Він так і не побачив закінченого будинку. Це був важкий удар, який складно пережити, але жінка не мала часу на жалобу, бо до них доєдналася Марія – її маленька донька. «Коли я народжувала, мені сказали, що треба їхати в лікарню, але я відповіла, що хочу народити тут і ніде більше. Так я і зробила, до нас прийшла акушерка і я народила вдома. У нас були стіни, був дах, його заштукатурили.” Якийсь час їхнє життя залишалося в хиткій, хоча і природній, рівновазі несталих добра і зла.
10 січня 2022 року родина зібралася в будинку, який був старим і новим водночас, щоб вшанувати пам’ять про втрату батька, а також привітати нового маленького члена сім’ї. Власне, вона, її чоловік, діти, усі зустріли новий шлях, на який так чи інакше ступило їхнє життя.
Потім, ще через декілька тижнів, вранці 24 лютого Катерина подивилася на небо і побачила, як над їхнім будинком пролітають гелікоптери й винищувачі. Саме тоді її плани раптово розвалилися. З новин вони дізналися про вторгнення. Диктори сповіщали, що російська армія входить в Київ, а в Мощині ходили чутки, що за кілька кілометрів аеропорт в Гостомелі, як і ліс, уже зайняті російськими десантниками. Першою думкою Катерини було бігти в магазин, аби запастися їжею. «Я побачила, як за вікном пролітають гелікоптери і дуже злякалася. Тоді я вдягнулася та пішла до магазину, щоб взяти те, що нам потрібно. Потрібно для чого? Я не знала, що сталося, що насправді відбувалося тоді.»
Що купити в такий момент? Що є абсолютно необхідним? Консерви, підгузки, вода, олія? В момент паніки, в хаосі тисяч людей, що несамовито заповнювали свої кошики, Катерина купила шоколад. Звідти вона повернулася додому, а за два дні покинула усе та втекла з України разом з чоловіком і дітьми.
Кілька тижнів через Мощун проходила лінія фронту. Важкі бої, які точилися в Гостомелі та Бучі не оминули село. Кілька російських ракет впали на вулиці або прямо на будинки людей. Дача Катерини також була вражена ракетою, і роки праці, мрія про будинок за її планами, меблі, кімнати, картини та кераміка – усе було знищено. У лісах навколо села російські солдати скрізь закопали протипіхотні міни. Ідилічне місце перетворилося на кошмар, на нічийну землю, де більше немає можливості жити. Майбутнє зламалося під силою сьогодення.
Сьогодні Катерина живе зі своєю родиною в Тімішоарі. За деякий час після приїзду вона почала виражати свою травму та розчарування через мистецтво. Вона малює місто, вулиці, старовинні будинки, церкви та планує організувати декілька виставок. Створює хатинки та янголів з кераміки, малює на них будиночки. «Вони – янголи-охоронці, вони покликані захищати місця, де живуть, думаю, тому вони обіймають їх і тримають ближче до серця.» Вона не знає, чи зможе повернутися в Мощун, чи залишиться в неї сила відбудувати домівку. Але вона хоче повернутися додому, в Україну, яка залишилася її домом, їхнім домом. Протягом усього інтерв’ю Катерина залишалася веселою та відкритою, хоча травми, які вона пережила, та їхні наслідки очевидні. Для неї, для всіх українців.
Дім черпає енергію людей, їхнє щастя, їхній смуток, радість і відчай. У стінах, у диванах, у шторах залишаються, як книги зі стертими літерами, історії усіх, хто тут живе. Дім – це не просто стіни, підлога, стеля, кухня і кілька кімнат, це ідеал, щось наближене до органічного втілення ідеалу родини. Так само і вона, нація і люди, які складають, зберігають усі травми великих подій історії, яку неможливо контролювати чи зупинити. І так само, як і вони, країна – Україна – це втілення прагнень і бажань усіх, хто живе в її межах та поза ними, це власне дім, їхній дім, збудований та відбудований ними, для них.
