Одному з наймолодших біженців з України, яку бомбила Російська Федерація на початку минулого року було трохи більше місяця, коли він вийшов на шлях мандрівок на руках у свого тата – лікаря з Індії та у мами – молодої українки з Одеси. Молода родина знайшла притулок після декількох днів метушні у Бирладі, її прихистив байкерський клуб BikerBoyz Bârlad. Щоб потрапити туди, вони пережили цілу пригоду, розповідають зараз рятувальники, які за декілька годин створили справжню міжнародну мережу добра. 

«Коли ця дитина подорослішає, вона матиме приблизно таку історію: його батько, індієць, одружений з українкою, зв’язався з румуном, який живе в Молдові, з яким він ніколи не бачився, проте той допоміг йому виїхати з Одеси, відшукавши пересадку через товариша з Азербайджану. Він же, в свою чергу, написав у Facebook, що єврейська громада вивозить людей з Одеси. У Паланці їх підібрала машина і відвезла до табору, створеного Виноробнею Пуркарь, а звідти вони дісталися до Бирладу. На щастя, в тому божевіллі пошуку зв’язків, волонтерів, рятувальників, з’явився Костель з трейлером. Костель з Бирладу. Ми навіть не знали його імені. Так ці троє приїхали у Бирлад, де ними опікувалися байкери з клубу BikerBoyz», - пригадує Алін Петру, один з рятувальників, які з перших днів кинулися на допомогу біженцям з України.

Власник туристичної агенції з філіалами в Ясах та Кишиневі, Алін Петру з румунього регіону Волощина, одружений з молдаванкою, мешканець Кишинева, гарячково шукав новини про трагічні події, що відбувалися за декілька кілометрів від молдавської митниці: «Я думаю, найбільше мене вразила думка про відчайдушність людей, які сліпо довіряли незнайомцю, про якого нічого не знали, окрім імені та номера телефону. Вони віддавали свою віру, свої життя, своїх дітей в руки такої кількості незнайомців. Це не давало мені спокою».

Однак незнайомі зробили все можливе, щоб молодий індійський лікар Ноєль разом з дитиною та дружиною добралися до безпечного місця. Флорін Мотреа, президент клубу BikerBoyz Bârlad подбав про те, щоб малюкові не бракувало сухого молока та підгузків. «Нас називають BikerBoyz Bârlad. Асоціація, власне, називається Янголи на двох колесах. В клуб входить 13 чоловіків. У вільний час, коли у нас немає мотоакцій чи виїздів, ми займаємося благодійністю», – пояснює Флорін Мотреа. Однак потім сталася надзвичайна ситуація, в яку байкери з Бирлада втягнулися на повній швидкості. Флорін, зі свого боку, мав однорічну доньку, тож йому не складно було поставити себе на місце цих батьків, які шукали порятунку для своєї дитини. Байкер з Бирлада також був вражений рішучістю, з якою Ноєль взявся за роботу, щойно приїхав до округу Васлуй:

«Він пробув у Бирдаді близько чотирьох місяців. Вони мали складнощі з грошима, їм потрібні були підгузки, сухе молоко та інші речі. З ними було трохи важко комунікувати. Дружина Ноєля не розмовляла англійською, тільки він. І ми дуже хвилювалися, щоб їм нічого не бракувало. Він працює. Він був лікарем, але щойно приїхав сюди, влаштувався некваліфікованим робітником у теплиці в Бирладі. Він не зупинявся не на секунду, тому я його дуже поважав. Вони казали, що бояться за своє життя та життя дитини. Поки вони залишалися в Бирладі, вони заспокоїлися, стрес і страх зникли, але вони були трохи збентежені, бо не знали, що робитимуть у майбутньому».

Водночас з Ноєлем, інші індійці, студенти-медики, усі з Одеси, шукали порятунку від війни. Алін Петру знайшов їхній відчайдушний заклик у Twitter 26 лютого, за два дні після початку збройного конфлікту. «Я був у Кишиневі, шукаючи новини про Одесу, коли знайшов у Twitter заклик одного пана до посольства Індії, який казав: ми в розпачі, ми шукаємо можливості дістатися до Румунії, а посольство в Києві сказало нам їхати в Радівці через Сучаву».

Спеціаліст з туризму відреагував миттєво: «Я спитав їх, чому посольство не порекомендувало їм їхати через Республіку Молдову, через Паланку, тому що там тільки 50 кілометрів від кордону. Не було сенсу стільки кружляти, вони об’їхали усю Молдову, аби тільки дістатися до кордону з Сучавою. Однак, вони стверджували, що їм так сказали в посольстві. Вони намагалися зв’язатися з посольством Індії в Румунії, але не отримали відповіді. Потім я сказав, що намагаюся зателефонувати посольству Індії в Бухаресті та спитав, скільки їх, наскільки велика група», – розповідає Алін, який зараз має сили сміятися, хоча відповідь, яку він отримав тоді змусила його остовпіти: «близько 600 індійських студентів. Мої ноги підкосилися. Я отетерів».

Після неодноразових спроб, після гарячкових пошуків, зі страхом, що життя 600 людей залежить від телефонного дзвінку, який тільки ти можеш зробити з безпечної країни в цей момент, Аліну нарешті вдалося зв’язатися з посольством Індії в Бухаресті. Отримана відповідь його обеззброїла: «Мені відповіли, що група має зв’язатися з посольством Індії в Києві!!! Вони намагалися умити руки. А група вже вирушила в дорогу до Сучави», – веде далі Алін Петру, який тоді негайно почав повідомляти своїх знайомих про прибуття індійців на кордоні Сірет.

«Мені сказали, що 300 студентів з одеської групи виїхали до Румунії. У Сучаві був мій добрий друг, Міхай Папук, колишній військовий, який став волонтером. Мимоволі, не запитуючі його, можливо тому що він був більш залучений, Міхай Папук був призначений контактним пунктом посольства Індії в Румунії. Це не жарт, чоловік з Сучави прокинувся одного ранку, а його телефон вказаний як контактний номер на офіційному веб-сайті Міністерства закордонних справ Індії. Йому дзвонили індіанці з України, постійно, а він не розумів чому», – сміється Алін Петру, який каже, що тільки зараз, через рік, він зрозумів у яке божевілля втрапив. 

«Вони приїхали виснаженими. Думаю, їхали годин 10-12 до румунської митниці в Сіреті. Останні шість кілометрів пройшли пішки. Була 23 година, коли їм довелося йти шість кілометрів до румунської митниці, їм знадобилося 11 годин, щоб приїхати в Румунію. Всю дорогу, наскільки це було можливо, я підтримував з ними зв’язок по Facebook. В Радівцях були і інші. Багато індійців було вивезено через Радівці. Звідти їх везли до Бухареста на літак. Ми з Михаєм також почали шукати чартери з Яси або Сучави. Вони прибували в Отопень, але не знали, скільки часу пройде, поки їх візьмуть на евакуаційний рейс. І я почав дзвонити до Бухаресту, в тур фірми, до колег. А потім я прокинувся від дзвінка міністра освіти». 

«Анонімні» рятувальники, об’єднавшись у спеціальну мережу, підібрали індійців та направили їх на місце тимчасового проживання. Вони збиралися доїхати до Бухареста... «Я отримав повідомлення: Ми не знаємо як, але ми сіли не на той автобус. На митниці був хаос, їм сказали: Дивіться, там автобуси, які йдуть до вашого місця поживання. У якийсь момент вони зрозуміли, що щось не так, і спитали, наскільки далеко їхнє помешкання?  Ну... в Клужі їм відповіли», – сміється Алін тепер, коли знає, що все завершилося добре.

Таким чином 40 індійських студентів з групи в 300 людей першими приїхали в Клуж, але «їм допомогали міністерства, університети, навколо них стояв великий галас. У якийсь момент я намагався переконати їх залишитися на навчання в Румунії. Усі вони були студентами-медиками. Я все ще спілкуюся з їхнім представником, тим, хто опублікував перший пост у Twitter, і я сказав йому, що якщо мені колись знадобиться лікар, я б хотів, щоб це був він», – каже Алін, волох з Кишиневу. 

Анонімні рятівники більше не анонімні. Вони знають одне одного, і навіть якщо інколи бачили врятованих лише на світлинах чи чули їхні голоси по телефону, вони залишаються приятелями. У Бирладі байкер Флорін Мотреа сподівається якомога швидше знову побачити індійця Ноєля: «Він нещодавно мені писав, їм вдалося зв’язатися з їхніми батьками. Вони хочуть повернутися назад в Україну, а коли повернуться в Бирлад, хотіли б, щоб ми зустрілися, обнялися. Але, як я вже сказав, він чекає закінчення війни, щоб повернутися додому. В Україну».