Ще кілька місяців тому я взагалі нічого не знала про Марію Примаченко (Prymachenko в англійському правописі – наголос на „e“). Заглянула в інтернеті – вона всюди. Вона належить до тих художників, які своїми роботами пробуджують у глядача почуття, ніби він натрапив на сутнісні, первісні, вічні образи. Досліджуючи її – була приголомшена.

Перш за все кольори – завжди насичені та прості, часто дуже яскраві, але які гармонійно поєднувалися. Далі лінії та форми – чіткі, без вагань, прості, на перший погляд, але коли роздивляєшся краще – несподівано вишукані, дуже притаманні стилю бароко. Зрештою, композиція картин – центральне розташування персонажів, симетрія, відчуття наповненості, яке поглядом сприймається дуже легко, це те, що має здатність сприйматись з першого погляду, але поступово розкривається у багатьох несподіваних та красивих деталях.

І зміст – прості селянські пейзажі, малюнки оздоблені квітами, пташки та інші символи, натхненні сільським життям (Марія Примаченко походить, так би мовити, з вишивальниці, оскільки свій одяг вона шила сама), символічні сюжети (наприклад про Тараса Шевченко, або про війну та мир) і, також її найпопулярніший сюжет – фантастичні істоти. Я б хотіла їх назвати «звірами», але хтось насправді їх так назвав і це не безпідставно – the fantastic beasts of Maria Prymachenko. 

Моторошний незнайомець та інші потоки

Власне, українська художниця – творчиня цілого міфологічного світу. І хоча цей світ був натхненим українським народним мистецтвом, повсякденним життям та концепцією Духу часу – він глибоко особистий та унікальний. Він поєднує в собі сонячну життєву енергію, відкритість до людей та природи, життя в усіх її проявах з язичницькою фантазією, яка майже лякає.  Ви читали «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя? Або його відому повість «Вій» з циклу повістей «Миргород»? Ці тексти також відображають важливі поверхневі та глибинні течії українського фольклору – хитрість, працьовитість, багатство та містичність.

Можливо, сама художниця була «фантастичним звіром». Чим більше я роздивляюсь її малюнки (намальовані на папері/картоні, розмальовані спершу аквареллю, потам гуашшю), читаю про неї, тим більше переконуюсь в цьому. Багатогранний талант, не проста натура, хоч би як не суперечило цьому внутрішньому багатству стереотипне поняття «селянин». Катерина Примаченко – невістка односельчанка Марії, розповіла в одному інтерв’ю, що перед весіллям люди її лякали лютим характером майбутньої свекрухи. «Іноді вона виходила на вулицю» – розповідає вона про Марію, «й кричала так голосно, що всі розбігалися».

Образ свині в мистецтві

Марія Оксентіївна Примаченко – народилася 1909 року (30 грудня 1908 за старим стилем), все своє життя прожила в селі Болотня за 70 кілометрів від Києва. Болотня – це типове українське село, де в 1900 році проживало до 100 людей. З часом кількість населення зросло, але не перевищувало 400 жителів.

Примаченко походить із сім'ї мистецько-обдарованих людей – тато займався теслярством, майстрував дворові огорожі у вигляді рослин та тварин, мама – майстриня вишивання (вона навчила Марію шити й вишивати), а одна з бабусь розписувала писанки. 

У семирічному віці дитинство Марії було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом, через це вона закінчила лише 4 класи. Хвороба залишила їй страшні наслідки на все життя й вкорочену та майже не функціональну ногу.

Я можу лише уявити, що відчувала сільська дитина, яка не могла гратися з дітьми, ходити до школи – просто не могла ходити без відчуття болю. Через те, що Марія була звільнена недугою від роботи на полі, на мою думку,  вона мала більше вільного часу для розвитку своєї уяви – можливо, не завжди у самих веселих кольорах.

Чим же могла займатися дитина без освіти, можливо, навіть без друзів – яка проводила багато часу самостійно? Пасла гусей – власне, так, за її словами, Примаченко відкрила для себе синюватий глей, яким в 17 років розмальовувала білі стіни батьківської хати. До цього вона малювала лише палкою на піску. З цього моменту її історії розгалужуються. Говорять, що коли сусідський хлопчина вперше побачив квіти, намальовані на стінах хати Марії, він відмовився йти далі й залишився зачарований їх красою. Його батьки попросила Примаченко намалювати й на їхній хаті. Інша історія розповідає, що Марію Примаченко, молоде подружжя покликали розмальовувати піч, а в якості оплати вона отримала свиноматку, яка народила 8 поросят. Згодом це допомогло її родині вижити в роки Голодомору 1932 – 1933 роках. 

До того як Марія почала малювати, вона шила й вишивала. Це заняття, мабуть поглинуло її увагу та концентрацію, також заповнило її вільний час. Наприкінці 1920 року вона стала членкинею швейного кооперативу поблизу м. Іванків. Роботи Марії помітила народна майстриня – Тетяна Флорі, яка приїхала з Києва у пошуках нових талантів, на одному з ярмарків, де члени кооперативу виставляли свої роботи. Тетяна відвідала с. Болотня, де була вражена хатніми розписами та малюнками в альбомі, які побачила у Марії, та запросила її до столиці. 

Тут зауважу, що в 1920-х роках Радянський Союз впроваджував політику, відому як «коренізація». Ця політика була спрямована на посилення національної самосвідомості та культурного розвитку народів, спрямоване на завоювання підтримка національної свідомості серед народів союзу. Було відкрито багато шкіл з українською мовою викладання, відбувся процес залучення місцевих кадрів до партійних та державних апаратів та з'явилося багато журналів, газет, книг і посібників українською мовою. Крім того, пропагувалося місцеве народне мистецтво. У цьому контексті, хоча в 1930-х роках процес українізації сповільнився, а потім зовсім зупинився, в 1934 році в Київському художньому музеї були організовані Експериментальні майстерні для народних майстрів.

Київ і повернення

Отож, в 1935 році Марія приїхала до Майстерні, де побула до 1940 року. Згодом майстерню реформували в Школу народних майстрів. Ця школа почала свою діяльність у приміщенні Києво-Печерської лаври. У Києві молода художниця перенесла дві операції, які нарешті дозволили їй стати на власні ноги, хоча більшу частину свого життя вона ходила з палицею або милицями й була змушена носити важкий протез.

Примаченко почала малювати на якісному великоформатному картоні акварельними фарбами, що дозволило їй створювати більш яскраві та насичені кольори у своїх роботах. Крім живопису, Марія також займалася керамікою. Вона ліпила писані тарілки, чашки та істоти, які були впізнаваними з її малюнків, але це була недовготривала фаза її творчості. Деякі експонати творчості Примаченко зберігаються в Музеї народного мистецтва в Києві. В певний період, Музей купив у неї колекцію, яка складалася з понад 200 робіт. Частина робіт – це деякі «звірі», які були представлені на Всесоюзній виставці в Москві, а 1937 року в Парижі.

 Ходять чутки в Парижі, що Пікассо та Шалаг були вражені малюнками Марії. Шагал так захопився її творчістю, що сам почав малювати дивних істот, схожих на звірів, що зображувала Марія. Марії відправили золоту медаль з Парижу, яка по дорозі загубилася. Пізніше її виставки були представлені в Празі, Варшаві, Монреалі та в Софії. 

 Односельчани навіть й близько не виявили такого ж захоплення творчістю Марії. «Ніхто не звертав увагу на її роботи – пригадує її невістка Катерина. Сенсацією для односельчан стало тоді, коли в 1940 році Марія привезла в село патефон та залізне ліжко. Ніхто не бачив нічого подібного до того, все село сходилося послухати музику та подивитися на ліжко. Онучкам Марії заздрили всі сільські дівчатка, оскільки вони отримали від бабусі справжні ляльки».

Художниця повернулася у своє рідне село Болотне в 1940 році, всупереч можливості залишитися в столиці. Вона обрала життя на селі та ніколи не мала наміру переїжджати в інше місце. Однак, тут починається нова серія трагічних подій в її житті.

Нацисти, хороша невістка та двоє внуків

В Києві Марія познайомилася з Василем Маринчуком, військовим з Іванкова, під час його візиту до неї в Лаврі. Пізніше вони одружилися цивільним шлюбом. Василя призвали на фінську війну, де він відразу пішов на фронт. В Болотні в 1941 році Марія народила свого першого сина, про що повідомила чоловіка Василя й отримала радісний лист від нього. Проте, на жаль, це був останній лист від нього, оскільки Василь загинув на фронті під час війни. Марія так і не дізналася місце поховання свого чоловіка та довго чекала на нього, вірячи в можливе диво. Вона вибрала залишитися самотньою й не вийшла заміж. Пізніше тема війни та солдатських могил, стала основною в її творчості. До того ж Примаченко залишилася з маленьким сином і старими батьками в напівзруйнованому будинку. Більш того, через короткий проміжок часу від початку війни німці застрелили її брата. Марія влаштувалася на роботу в колгоспі й почала малювати. Німецька окупація тривала до 1944 року. 

З огляду на те, що Марія відновила свою художню діяльність наприкінці 1940 року, можна зробити висновок, що п’яте десятиліття стало для неї глибокою внутрішньою трагедією. Катерина також згадує, що її свекруха знала багато молитви та прокльонів, але вона не обмежувалася тільки цим. Під час війни Примаченко гадала на карти. Її односельчанки приходили до неї за відповіддю – чи побачать вони ще колись свої чоловіків, які знаходяться на фронті. Ми можемо лиш уявити, як ця жінка, після скаліченого дитинства змогла насолодитися лише кількома роками щасливої молодості, як пережила свої страждання.

Наприкінці 1940 року Марія почала шити весільний одяг для мешканців сіл поблизу Болотнього. Поступово повертається до роботи та починає малювати. Кінець 1950 року і перша половина 1960 року вважаються найплідніший період у її житті. У розквіті своїх літ, Примаченко стала відомою не тільки в Україні, а й за кордоном. Вона стала постаттю, яка майже входить в канон українського народного мистецтва, хоча радянська пропаганда вважала її представницею «сонячної України», та надмірно старалася стерти темні елементи її натхнення.

Примаченко однаково вправно малювала обома руками без видимої різниці. Загалом, це спокійний період у житті художниці, коли її життєві сили були спрямовані на творчість. Якщо до війни вона зосереджувалася на створенні казкових, фантастичних мотивів, використовуючи рослинні та тваринні елементи, то в цей період вона пише більш побутові або символічні сцени. ЇЇ хороший друг та учені – Федір привів Марії хорошу невістку та 2-х внуків.

Цитруси Параджанова

У 1970 році Марія Примаченко виявила іншу сторону свого таланту – вона  почала давати назви своїм роботам. Назви були написані на звороті картини її рукою освіченої селянки. Ці назви є невід'ємною частиною творів, вони часто довгі, афористичні або віршовані, завжди зрозумілою мовою, іноді пояснювальні, іноді загадкові – «Атомна війна, будь проклята вона!, «Український поліський бичок-третячок гуляє в лісі та силу збирає», «Цей звір п'є яд, а смокче його гад», «Кукурудзяний кінь у космосі» та ін. 

Попри те, що до Марії навідувались відомі гості – вона жила простим і скромним життям, в якому мала господарство, свині, кури, гуси та коня. Протягом багатьох років Марія з сином побудували новий будинок на батьківському подвір’ї. Стіни будинку були побілені лише традиційно білим кольором, а двері пофарбовані її улюбленим кольором – зеленим. Вона ніколи не продавала свої картини, натомість часто дарувала. 

Одним з тих, хто не раз переступав поріг Марії був відомий український режисер вірменського походження – Сергій Параджанов (1924 – 1990) – прийомний син України й відомий режисер кінострічки «Тіні незабутих предків» (1965), відзнятий на кіностудії імені Довженка. Кажуть, що під час голоду Параджанов надіслав Марії коробку апельсинів, яких вона раніше не бачила. Зачарована їхньою формою та кольором Марія не захотіла їх з’їсти. Вона берегла, щоб милуватися ними. 

Перед Чорнобильською катастрофою Марії приснився віщий сон, аналогічно як перед смертю її чоловіка. Навіть коли Болотня  потрапило у 30-кілометрову зону евакуації, вона не покинула свою домівку. Примаченко організувала у своєму селі майстерню декоративного письма для дітей та спокійно проживала старість. Вона продовжувала малювала до останньої своєї хвилини, попри те, що останні 8 років була прикута до ліжка. Померла Марія Примаченко 1997 року.

Артилерійські снаряди та 125 автівок

Мені не подобається сакралізація художників, оскільки це може зруйнувати те переживання з яким ми сприймаємо їхню творчість. Під час дослідження Марії Примаченко я намагалася зрозуміти її світ і життя. Я переконана, що в якійсь мірі вона була простою селянкою, завзятою, впертою, сповнена забобонами, можливо іноді хитрою або невдоволеною. Чутливість Марії Примаченко сформувалось під впливом мистецьких зв’язків в сім’ї, фольклору, селянським і природним середовищем. Важкі, майже трагічні умови та самотність, яка, як я підозрюю, змусили її зберегти в глибині душі щось від дитячої радості, здивування і водночас страху перед видимим та невидимим світом. 

Надіюсь, що я колись приїду до Києва та побачу її картини. Водночас Примаченко була винятково обдарованою художницею, як і великі митці вона була наче яскравий спалах блискавки, що перетворював електричний заряд навколишньої атмосфери на захопливий візерунок у небі.

Russian forces burn #museum with paintings of Maria Prymachenko.

A history museum in Ivankiv town, Kyiv Oblast, was destroyed by a Russian attack, according to Ustyna Stefanchuk, an art collector. The museum had about 25 works by famous Ukrainian artist Prymachenkoю pic.twitter.com/sVJD8Eru6h

— Shah Basit (@journoShahBasit) February 28, 2022

22 лютого 2022 року росіяни цілеспрямовано обстріляли Іванківський музей, де зберігались декілька десяток картин Марії Примаченко. Частину експонатів місцевим мешканцям, які спромоглися зайти в будівлю, що палала, вдалося врятувати. Одну з врятованих робіт авторки продали на аукціоні за рекордну суму – 500 000 доларів. Картину придбав українець із закордону, згодом її передали в Національний художній музей України, де зберігаються понад 500 творів Марії Примаченко. Усі кошти з аукціону передали на допомогу для української армії, а саме на закупівлю 125 автівок.